На календарі – початок весни. А на вулицях і в тролейбусах – похмурі, заклопотані обличчя. Складається враження, що чернівчани взагалі розучилися усміхатися.
На запитання, що його найбільше вразило в нашому місті, гість із Франції щиро зізнався: "У ваших людей дуже похмурі та непривітні обличчя. Вони зовсім не усміхаються. Виглядають так, ніби в них сталося велике горе. На мене це впливає гнітюче. Я бував у багатьох країнах, але такого загального негативного настрою не бачив. В Африці людям живеться набагато гірше, ніж українцям, але вони радісно усміхаються, виглядають щасливими".
– Та в нас неможливо сміятися, бо, як не дивно, навколишні це сприймають так, ніби ти робиш щось погане, – запевнила студентка ЧНУ Валерія. – Інколи ми з однокурсницями їдемо з університету в тролейбусі й жартуємо. Пасажири, особливо старшого віку, одразу ж роблять нам зауваження: мовляв, вам чому так весело, голова болить від вашого сміху. Справді щось ненормальне коїться з нашими людьми.
На запитання, чому в неї постійно поганий настрій, 46-річна знайома незадоволено відповіла: "А чому сміятися і радіти, якщо все так погано? Зайшла сьогодні вранці у ліфт, а там все запльовано. Вийшла надвір – купи сміття. Ледве проштовхнулася в переповнений тролейбус, запізнилася на роботу, начальник накричав… Настрій був зіпсований на весь день. Тут вже не до сміху й веселощів".
Нещодавно в автобус 34-го маршруту зайшов дідусь із маленькою онучкою. Вмостившись на крісло, дівчинка заспівала на весь салон. Дивлячись одне на одного, пасажири почали усміхатися, у них світлішали й добрішали обличчя. Та через кілька зупинок дідусь з онучкою вийшов. І ніби вимкнулося світло в автобусі. Люди знову стали похмурими і сумними. Подумалося: як мало треба для того, щоб усміхнутися…
