Зустріла на зупинці заплакану знайому Віру Йосипівну. "Внук пішов воювати, – схлипує. – Він тільки недавно повернувся з армії. Влаштувався на роботу, хотів одружуватися. А тут ця клята війна. Владик служив у танкових військах, то сам пішов у військкомат. Просив: "Не плач, бабусю. Хтось повинен там бути. Повернуся додому живий-здоровий із перемогою". А як тут не плакати. Йому лише 25 років, ще зовсім не пожив. Віділлються тому Путіну наші сльози. Аби нарешті здох. Скільки людей бажають йому смерті. Я ходила до церкви, свічку поставила за його упокій. Нехай це буде моїм гріхом".
До нашої розмови дослухається чоловік років 80-ти. "У Росії жило багато моїх однополчан, з якими служив в армії. Ніби нормальні хлопці були. Ми потім ще довго листувалися, один навіть приїжджав із сім’єю до мене в гості. У Карпатах були, йому дуже сподобалося. Захоплювався: "Як у вас гарно, які ви господарі. А в нас люди нічого не хочуть робити, тільки горілку п’ють", – пригадує наш співрозмовник. – Хіба я міг собі колись уявити, що росіяни прийдуть нас убивати. Що з ними сталося, що так ненавидять українців? Думаю собі, може, якусь вакцину їм вкололи. Бо не можуть люди просто так озвіріти".
– Телевізори їм на голови натягнули. А з нього стільки ненависті, стільки брехні, стільки бруду виливається. Безперервно – день і ніч.
Це вже не люди, а зомбі якісь, – обурюється Віра Йосипівна.
У тролейбусі дівчинка трьох-чотирьох рочків хвалиться намальованим на ручці синьо-жовтим прапорцем. "Це в мене намальована Україна, – показує. – Я її люблю". "Ти така розумна дівчинка. Гарно тебе батьки виховують", – хвалить дівчинку чоловік у чорній куртці. "А я ще вмію співати гімн України і про червону калину", – каже дитина.
– Я прожила на світі 62 роки, а державного гімну не знала, – зізнається жінка у світлій безрукавці. – Коли побачила, з яким натхненням гімн України співають усі, навіть в інших країнах різними мовами, стало соромно. Почала вчити разом із п’ятирічною внучкою. Тепер перед сном разом співаємо: "Ще не вмерла України і слава, і воля…".
– Коли почалася війна, я купив український прапор і почепив його на балконі нашої квартири. Тепер щоранку дивлюся на нього і відчуваю якесь внутрішнє піднесення, гордість. Хоча мені вже понад 70 років, але я готовий брати в руки зброю і йти захищати Україну від ворога, – запевнив чоловік, який сидів біля мене. – Мій внук цього року закінчує школу, хотів стати лікарем. А тепер каже, що вступатиме до військового училища. Донька із зятем проти, а я його підтримую. Україні потрібна сильна армія, професійні військові.
Днями отримала повідомлення від подружжя із Санкт-Петербурга. Колись ми жили разом у гуртожитку, ділилися останнім. "Ми дуже хвилюємося за вас, – написали Юра з Валею. – Росія – це не Кремль, і не Путін. Багато росіян не підтримує війни з Україною, хоча і не протестує. Напевно, ми боягузи і не хочемо потрапити до в’язниці. Нам би повчитися мужності в українців".
