Йду вечірніми Чернівцями – ніби пливу по хвилях сірої буденності. Після роботи – трохи стомлена, трохи роздратована. Людей на вулицях багато, особливо чоловіків.

Ось гонорово несе свій "трудовий мозоль", що виріс спереду, найбільш поширений вид чернівецького гомо-сапієнса – ГОСПОДАР. Ще в "медові" дні подружньої пристарсті він подарував своїй юній дружині – замість троянд – чавунну сковорідку, декілька алюмінієвих каструль і фартух у чорний горошок. До річниці весілля вручив їй ключ для консервації та зо три сотні скляних банок. А до п’ятиріччя взагалі розщедрився – придбав п’ять соток землі в районі Кемпінгу і збив зі старих дощок дачку. Зітхнувши з полегшенням, з почуттям виконаного обов’язку зручно вмостився на дивані, що з роками набув форм його тіла, – якраз навпроти телевізора. Дружині залишив виховувати дітей і проводити свої вікенди біля плити на тісній кухоньці "хрущовки" чи "панельки". Самотні "культпоходи" вона регулярно здійснює на найближчий ринок, звідки повертається цілком вдоволена, нав’ючена, наче верблюд, важкими сумками. І рухаючись із швидкістю коня Пржевальського, пригадує, що за останні 20 років чоловік поцілував її в пориві нестримної радості, коли збірна України перемогла команду Саудівської Аравії на чемпіонаті світу з футболу. Коли ще таке повториться? І чи дочекається вона чергового чемпіонату?

Низько опущена голова – ледь не до колін, у всій постаті – безнадія і розпач. РОЗЧАРОВАНИЙ. У всьому. Життя втомилося брести за ним смугастою зеброю та заспокоювати, поплескуючи по плечу. І дружина втомилася від асоціацій з коброю, саламандрою, анакондою та іншими екзотами. Для нього кохання – як планета Маленького принца Екзюпері, де живуть страшні бао-Баби і ніколи не сходить сонце…

Зосереджений погляд, втуплений в нікуди, костюм "а ля-Стелла", краватка, яку не знімає навіть у 40-градусну спеку. Точно ДЕРЖАВНИЙ СЛУЖБОВЕЦЬ якогось рангу чи ДЕПУТАТ якоїсь ради. На вулиці опинився зовсім випадково, бо зазвичай навколишній світ спостерігає крізь затемненене скло крутого автомобіля. Жінок сприймає виключно як партнерок по роботі чи партії і цінує їх за здатністю правильно складати довідки або списки однопартійців.

А цей, обмацуючи очима кожну жінку, уявно приміряє на неї китайські та турецькфі шати. Одразу видно – КАЛИНІВЕЦЬ. Жінки цікавлять його лише у ролі манекенів. На їхні ноги, руки, оголені плечі, навіть груди та сідниці він вдосталь надивився у спільній примірочній під назвою "базар". І вони вже не викликають у нього жодних бажань, ба, навіть слабенького хвилювання в колінах. Лише одне-єдине бажання – якби їх усіх в його контейнер… Вмить би все розпродав!

А цей ніжно обнімає стовп, мовби коханку. АЛКАШИК – трепетно якось виходить. Він напився на власному весіллі – і відтоді не просихає. "обмиваючи" все і всіх. Навіть власного сина відкрив для себе, коли вів його до першого класу. І ще раз глянув на нього – на випускному. Про дружину взагалі забув, що вона є в нього. А вона, рано постаріла, "хвалиться" знайомим : "Хоча п’є, та не б’є". Як мало, виявляється, треба для щастя нашій жінці.

І ці "щасливиці" з очима побитої лані мовчки проходили повз мене, наче в голлівудському трилері – з надією на мелодраму з таким собі хеппі-ендом. Заміжні, розлучені, на виданні… І всі вони прагнули кохання. Та в цьому місті було так всього багато: будинків, дерев, машин… Зневіри, байдужості, суму… Лише кохання було мало.

Мимо пробігли, сміючись, веселі дівчатка, схоже, першокурсниці університету. Ці ще щасливі. Ці ще вірять, що за першим поворотом на них чекають принци з їхніми черевичками, загубленими на дискотеці в нічному клубі. Може, це буде прищавий однокурсник, якому мама висилає євро з Італії, миючи там чужі клозети чи міняючи памперси старій сеньйорі. Блажен, хто вірує…

Де ви, милі хлопчики моєї юності, з романтичним поглядом і наївним сміхом? Що зробило з вами життя?