Трирічного хлопчика знайома везе у садочок в центрі. Їдуть маршруткою з околиці. За вікном – "краєвиди" перлини Буковини. Бруд, пластикові пляшки та стаканчики, обгортки від "чіпсо-круасанів", згнилі і перемерзлі за зиму зарості бур’янів, недопалки, екскременти – людські та собачі і просто болото. Здивована дитина, яку і в садочку, і вдома привчають до порядку та чистоти запитує у мами: "Мамо, а чому так брудно?"
Що тут відповіси? Не будеш же трирічній дитині розповідати, що винні "погані дядьки і тітки", які цей бруд розкидають усю зиму, чи чиновники, які не можуть організувати прибирання, незважаючи на різноманітні щомісячники та щоквартальники благоустрою.
А звинувачувати у цьому тотальному бруді особливо нікого. Бо цей бруд – наш колективний портрет. Портрет країни, яка поки що так і не стала країною. Портрет міста, яке поки що так і не стало містом. Адже не Федорук, Михайлішин чи майбутній гіпотетичний мер Пупченко справляють природні потреби у під’їздах та дворах та "хавають" пивко з чіпсами на лавицях, закусуючи це соняшниковим насінням і цигарками. А ми з вами. І не у їхніх силах зупинити цей процес, коли значна кількість так званих городян поводиться так. У їхніх силах – лише оголосити місячник, дати догану начальнику ЖРЕПУ, прозвітувати про тонни вивезеного – і забути… Іншого радянська система управління не передбачає.
Очевидно, й причини цього значно глибші. І не зупинять це ні штрафи, ні суботники. Наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ століття для означення населених пунктів, які потопали у злиднях, безладі, хаотичній забудові та бруді використовували термін "шанхай". Саме так тоді, як нині чимало наших міст, виглядав китайський мегаполіс.
Чому? Бо злидарі, яких біда гнала із сіл до міста у пошуках роботи, різні антисоціальні елементи, збанкрутілі дрібні власники з малих міст, нувориші, які хотіли похизуватися статками та вседозволеністю, перелякані руйнацією держави обивателі, дрібні чиновники, які ледве зводили кінці з кінцями та інша різношерста публіка і були отим "шанхаєм" сторічної давнини. І чхати їм усім було на справжній Шанхай. Як, до речі, і багатьом із нас чхати на справжні Чернівці.
І доки із цієї публіки, яка нині населяє Чернівці, але не є чернівчанами, не сформується міська громада з її інтересами, цінностями, моральними устоями, ми і будемо потопати у бруді, безладі, хаотичних забудово-прибудовах та руйнуватимемо залишки старої архітектури пластиковими дверима. Тобто будемо "шанхаєм" ХХІ століття. І єдине, що тішить у цій ситуації, – що не ми єдині. В Україні таких міст і містечок сотні.
