У вересні 2000 року тепер вже колишній начальник Головного управління кримінального розшуку МВС Олексій Пукач очевидно готувався приміряти нові погони та займати нову посаду. Адже виконав вказівку начальника і вбив опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Та звідки було знати недалекоглядному, але жорстокому міліцейському начальнику, чим усе скінчиться? І чи міг думати задоволений життям мент, що став пішаком у чиїйсь жорстокій політичній грі? Тепер Олексій Пукач засуджений до довічного ув'язнення. Його начальник, який так полюбляв носити кашкета "а ля латиноамериканська хунта" і навіть мріяв стати наступником Кучми, давно у могилі – зумів вистрелити собі у голову двічі. Жорстока гра для них закінчилася жорстоко. Справедливість торжествує? Поки ні. До такої думки спонукає фраза, кинута Пукачем після оголошення вироку у відповідь на запитання, чи погоджується він: "Я погоджуся, коли у цій клітці зі мною будуть Кучма і Литвин".
Справжніх замовників вбивства (Кучма це і Литвин, чи хтось інший, хай встановлює слідство і суд) і не вистачає у цьому ланцюгу людських трагедій, що мають назву "справа Гонгадзе". Чи маємо ми шанс почути їх імена у суді? При нинішній владі (як і при попередній) ні. Надто багато їх пов’язує - під однією шинеллю спали, з одного корита крали. А от при наступних – усяке може статися. Бо навряд чи покоління, яке прийде після "синів і дочок Кучми", захоче нести на собі весь тягар і спадок того політично-кримінального бруду, який породила і породжує нинішня так звана еліта. Наступники рано чи пізно захочуть відмитися. І не лише від "справи Гонгадзе", але й від інших замовних вбивств політиків та журналістів, скоєних в Україні за останні 20 років. Тоді й у нас усіх з’явиться шанс відмитися від тих діянь можновладців, що нині викликають огиду в будь-якої більш менш мислячої людини. А посивілі старці на лаві підсудних – колись великі можновладці та господарі життя, стануть символом того, що ми очистилися. Скажете, мрію? Мрію. Але не без доказів.
На початку 2013 року світові ЗМІ поширили новину - у Чилі знайдені і заарештовані шестеро з восьми військових, обвинувачених у катуванні та розстрілі Віктора Хари – відомого поета, співака та політичного активіста. Віктор Хара був заарештований 11 вересня 1973-го. Чотири дні його били, катували струмом, ломали руки і розстріляли. З його тіла витягли 34 кулі. Було це у дні військового перевороту, яким керував генерал Августо Піночет. Ті восьмеро теж, очевидно, отримали нові звання, посади та привілеї за криваве дійство. Справедливість восторжествувала через 40 років. Політичний замовник цього вбивства теж закінчив життя не в оточенні люблячих дітей та онуків. Генерала Піночета заарештували у Лондоні у 82-річному віці, екстрадували на батьківщину і з 1998 до 2006 року (до самої смерті) колись всесильного диктатора, а тепер жалюгідного старця, тягали судами у справах про вбивства політичних противників, дисидентів, фінансових махінаціях тощо.
Просто покоління політиків, яке прийшло до влади після диктатора, не захотіло бути спадкоємцями його кривавого політичного спадку. І захотіло відмити країну від тих трьох тисяч вбивств чилійських громадян, що були противниками генерала-диктатора, та притягти до відповідальності тих, хто ці злочини вчинив. Можливо й тому Чилі нині – одна з найбільш динамічних економік континенту та найменш проблемна в Південній Америці країна щодо дотримання прав і свобод громадян.
І приклад такий далеко не поодинокий. Помріємо?
