Кандідат «Пе»+кандідат «Зе»= кандідат «Жо». Блог Мостіпаки

Соупадєніє? Не думаю. Всялякі там хіроманти, хироманти, нумерологи, астрологи, мольфари, відьмаки, знахарі і цілителі, а також їх жіночі аналоги з гендерним закінченням на "ка", радісно потирають руки. Тим часом різні учоні політолухи тіхо курят буркун у стодолі, повній сіна.

***



А шо си ви думаєте? Таке ж не могло бути без чудесного провідєнія. Не могло. Аби вибори нашого глави держави акурат пролізли між двома упирськими датами у світовій історії. 20-го – день народження упиря Адольфа, а 22-го вродився вурдалак Владімір Ілліч. Ну, а 21-го – самі видите і знаєте, шо то має бути.

Шо то буде. Шо то буде... Мольфар з мольфарицею єго знає. Ну ше може Фесенко з тілівізора. Бо той всьо знає. Відки він то знає, то він і сам не знає. Так буває. Шо знає чоловік всьо, але не знає відки. Шось таке. Кажу ж, пороблено.



В нас вопши, таке государство – пороблене. Ну бо раз в нему ніде і ні в чому нема системи і порєдку, а всі крадут – той мільярд, той мульйон, а той сєрєбряну вилку з нєржавєйки, а воно існувало в одному ізданії 23 роки, а в другому ізданії існує вже 5 років, то не інакше, як єму пороблено на існування, но без процвєтанія.

Таке трохи кривобоке існування, гавкотливе, сварливе, бардакувате, бидлувате, з купою негідників і лайдаків всередині і довкола, але воно є. То за це завоєваніє нашого поробленого варто би тово "Будьмо!". Бо як то пороблене государство в нас є, то нікуди воно вже си не діє. Хоча ше довго буде кривобоке, з негідниками всередині і упирями довкола і без процвєтанія.

***

На тому я би тако дискусію і завершив, аб жінка не чула, бо вона си думає, шо як не буде Петра, то не буде і поробленого государства. Шось таке. Багато хто так думає. То я з сего дива згадав, як в мому селі на Поділлі дізналися, шо в Пітєрі в 1917 році скинули царя Миколу. Ну, тоди, діти то не знают, бо вони багато шо не знают (образованіє таке), в селі не було ні тіліфона, ні радіво, а Цукерберг ше си навіть не думав родити. То народ темний був, шо тропічна ніч.


Ну і от. У лютому в Пітєрі скинули царя. А село собі живе, тай живе. Хтось у кожусі воші вибирає, хтось куделю тче, хтось при свічці масним пальцем псалтир по складах читає, хтось когось із войни жде, а хтось під припічком мале тилє відігріває, аб в хліві єму вуха не обмерзли. Вопшим, жізнь била ключом. Вот так. А царя вже нема.

Минув березень. Минув квітень. Вошей побили. Вже й си нові завели. Минув травень. Царя нема. Барабулі, фасулі, коноплі, курудзи посадили. Царя нема. Минув червень. Сіна накосили, барабулі посапали, Зелені свєта справили. Почався липень. І тут лиха година несе з Балтійського флоту якогось моряка з нашого села додому. Всьо файно. В безкозирці, лєнточки. Припер в церкву на горбі. Збирає людей коло церкви, бо всі хочуть дивитися на хлопа з лєнточками зо столиці. І тут бац. Він об’являє, що вже давно, як в Пітєрі нема царя. Ше з зими. Люди не вірять, кричать: "Брехун!". А він хреститься, божиться: "Біг ме, шо нема царя Миколи".

Йой, шоси тут почало. Баби – в плач, діти – в рев, пси - в гавкіт, вуйки – хреститися, шапки поскидали, піп кадилом махати, дяк – на дзвіницю, в дзвони молотити. Йой, царя нема. Ледви за тиждень село си втихомирило. Заробив на тому тіко шинкар – вуйки царя поминали. Дехто так тиждень з шинку і не виходив – спав на шапці за столом. Отака історія. Зато через років 70 камінь поставили і написали, шо тіпа "на сему місці якийсь там Йван, чи Митрофан проголосив, шо скинули царя". І не біда, шо то вже був липень 1917-го, а не лютий. Темний був народ.

А як тепер переоберуть, то шо ж ми? Знов осиротіємо, сараки? Йой. Зато 22-го шинки зароблять. Так шо не всьо так погано. Десь убуде, а десь прибавиться. Хоча, народ як був темний тоди, то шось мені си здає, шо не дуже посвітлів і нині. Но зато тєхнічєский прогрес - штири місяці не тра чекати.

Но далі то шо? Припустимо, шо нашого спасітєля, царя, єдінствєнного воєначальника, главкома, митрополита, рєформатора, єдінствєнного справжнього патрійота нема. Ну так си стало. Народ темний, необразований, душевних поривів не поняв, не патрійоти, богохульники. Вопшим таке. І шо?

***

І тут приходит Вова. Ну тіпа Кєрєнскій. Одні – в плач, рев, по шинках закрилися, на шапках сплять. А другі шо? А другі вєсьолі, танцуют, поют, "Слугу народа" дивляться. І тоже – по шинках, на шапках сплять. Нє, ну ше у Фейсбуці одні танцюють, поють, шкода, шо там шинку нема. А другі гром-молнію мечуть, проклятія шлють, канєц світу проголошують, родіну спасать кличуть – но самі від компа – ні с мєста, бо там тепло, чай, кава, капучіно, бульйон із кубіків.

А шо Вова Кєрєнскій? Ну а шо. Та тіпа нічо. Тіпа шось тово сево, тудиво севово. А воно – ну ні в какую. Ні тово, ні сево, ні туди, ні суди. Ну, як в Кєрєнского. Вопшим, расцвєт демократії перед розвоєм і закат солнца в ручную. Ну то я далі про своє село. Ну шоби було понятно ход процеса.

Так вот. То в моїм селі, коли відплакали і випили всьо за царя, то правлєніє Врємєнного правітєльства пройшло почті незамєчєним. Окромя того случая з чи то Йваном, чи то Митрофаном, який перед церквов на горбі сказав, шо царя нема, а замість него Врємєнне правітєльство. То він товово. Народу особо не міг пояснити, шо то таке. Но народ лишився довольним. Раз власть є, то мусить бути. Ну а раз мусить бути, то як вона си називає, то вже діло десяте. Їм там на горі видніше. Аби тилє під припічком не замерзло, а воші не лізли, куди їм не тра. Вопшим, така була власть – врємєнна.

Но чого я тута серед наших главних кандідатів "Пе" і "Зе" згадав кандідата "Жо"? І хто то такий кандідат "Жо"? Яка єго в смислі програма по улучшєнію жізні народа? Ну, як вам то сказати. Кандідат "Жо" - це такий собіратєльний образ. Тіпа, душа в него "Пе", мозги "Зе", язик "Ю", натура "Ля", руки "Бо", медальки "Сме" і так далі. Опшим, повний політічєскій, ідеологічєскій, економічєскій, культурний і образоватєльний каліка.

І тут ми знов вертаємося до мого села. Бо ж вам страшно-опасно інтєрєсно дізнатися, а шо ж було далі, коли село так і не поняло, шо то було за Врємєнне правітєльство, хоча й уважало єго за то, шо воно – власть. То далі було тово. Як казала моя прабаба Пелагея, прийшли вночи якісь "зельоні", казали, шо з лісу – взєли трохи муки. Далі прийшли якісь "червоні". В тих вошів було, шо маку насипано. Сказали спалити їх сорочки, дати мила з дегтем і напалити в бані. Там милиси і били воші. Зварила миску бараболь і з діжки дала вогирків. Ззіли і пішли. Тоже казали, шо до лісу. Тоди прийшли якісь "сині" - в шинелях. Погрілиси коло п’єца, спитали, чи нема "зелених", ззіли миску бараболь з воливов, спитали, чи нема сала і пішли. Казали, шо на Кам’янець.

За ними си вернули "червоні", спитали, чи нема "синіх", спитали, куди пішли,сказали "ага, понятно", поїли бараболь, запили молоком, взєли трохи хліба і пішли. Казали, шо доганяти "синіх", але чогось в другий бік. І так вони ходили років зо штири чи й п’єть.

Ну, шось таке. Тіпа прийшов кандідат "Жо". І шо саме інтєрєсно, шо минуло 100 років, а той кандітат "Жо" з того села так ніби й то не виходив. Всьо "Жо", та й "Жо". І кого не виберуть там, чи хто не прийде, чи то "зельоні". чи "сині", чи "червоні", чи то соборні "Кра", "Ку", "Ю", "Я", "Пе", чи ожідаємий "Зе", а в тому селі всьо си лишає той "Жо". Пороблено. Точняк.

І шо то в мене таке прєдчувствіє, шо при тому "Жо" то село си й кончит. Бо кілько воно вже може? Вже си всьо постаріло, то й нема вже шо й давати – тому миску бараболь, а тому хліба, а тому банку меду чи сала, а тому глечик молока. А вони всі як та "Жо". Без дна і кришки.

Ото намолов. А шо з мене візьмеш? Ні в душі томосу, ні "Слугу народу" не дивився. А аналізи здав ше в минулому блозі.

Олександр Мостіпака

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram