Два роки тому я переїхала з Кривого Рогу до Чернівців. Вступила до Чернівецького національного університету. І перше, що мене здивувало – це розмір міста. Воно після Кривого Рогу здалося мені дуже маленьким.
Це розповідь про те, як Чернівці сприймають жителі східних областей і чим воно вражає та дивує. Це не порівняння "хто кращий", а про те, якими різними можуть бути українські міста - і як ці відмінності відкривають щось нове.
Я народилась і виросла у Кривому Розі - місті довгому, промисловому, з дуже чітким ритмом життя. Мій тато дуже любить довгі прогулянки.
У Кривому Розі він і досі може опинитися в місці, де ніколи раніше не був - настільки місто велике й розтягнуте. Коли ж він приїхав до Чернівців, був щиро здивований: за одну прогулянку вдалося побачити майже все місто. Для мене це стало першим яскравим контрастом: у Кривому Розі дорога - це частина життя, у Чернівцях - усе значно ближче, компактніше.
А ще незвичним для мене було чернівецьке повітря. На початку через те, що воно таке чисте і свіже, у мене паморочилася голова.
Зранку Чернівці виглядають інакше, ніж Кривий Ріг. Звикала зранку до заторів. Цікаво, що мій час, який я витрачала на дорогу в Кривому Розі, і який витрачаю у Чернівцях - однаковий. Просто вдома я їхала з одного району на інший, а тут, на те що стою в заторі. Але попри це люди виглядають більш розслабленими, не такими напруженими, не так поспішають. У Кривому Розі день починається інакше. Одразу після завершення комендантської години місто оживає: транспорт виходить на маршрути, хтось їде з нічної зміни, хтось - на важку промислову роботу. Є відчуття, що Кривий Ріг "завмирає" лише на кілька годин, а потім різко вмикається на повну. Люди там часто дуже зосереджені, напружені - не через характер, а через умови життя й роботи. 126 кілометрів промислових зон, кар’єрів та спальних районів навчили місцевих жителів простої істини: життя - це робота, а робота - це метал.
Чернівці, також, здивували мене розмірами вулиць. Вони маленькі, вузенькі, зовсім не такі, як звикла. Я приїхала зі словами "Тато, я ніби десь у Венеції".
А найбільше здивування - величезні автобуси, які їздять цими маленькими вулицями. У перші дні навіть не могла зрозуміти, як вони розвертаються і роз’їжджаються, і чи не стаються тут аварії щодня. Мій тато, як мешканець великого міста, настільки зацікавився цим питанням, що навіть прослідкував за автобусом, як же ж він розвернеться на кінцевій зупинці. З часом приходить розуміння: місто просто живе за своїми правилами, до яких треба звикнути.
Перше, що відчуваєш у Кривому Розі, - це простір. Життя розкидане між районами та мікрорайонами. Містяни жартують, що у місті їх так багато і з’являються вони так швидко, що люди не встигали давати їм назви, тому вирішили просто нумерувати.
Поїздка з Північного ГЗК на Південний може тривати довше, ніж подорож між деякими обласними центрами, адже Кривий Ріг - найдовше місто Європи. У світі ж він посідає друге місце за своєю протяжністю. У місті курсує унікальний метротрам, або ж "скарік", як його називають місцеві, - це гібрид метро та трамвая.
Але цей звичний ритм дедалі частіше переривається війною. Кривий Ріг став не просто промисловим тилом, а справжнім форпостом. І якщо раніше головним викликом для міста була екологія чи економіка, то зараз це виживання в умовах постійного тиску. Найбільше в пам’ять врізався обстріл, який тривав 13 годин. У ту ніч місто не спало…
Переїжджаючи сюди, я була впевнена що добре знаю українську мову, але буковинські діалекти стали для мене окремим відкриттям. Деякі слова я чула вперше в житті. Мені знадобився час, аби звикнути і поступово додати цю лексику до свого словника.
Окремо варто сказати про кухню у Чернівцях. Я відкрила для себе зовсім нові смаки: "Мальва", капусняк, маїна, мамалига зі шкварками.
Чернівці не замінили мені Кривий Ріг - і не мали би цього робити. Це просто інше місто з іншим темпом, мовою, кухнею й відчуттям простору.
Але саме тут я особливо гостро відчула: Україна може бути різною - і водночас цілісною. Наші страви, кухні, діалекти можуть бути різні, але варто нам зібратися за одним столом, і одразу видно - усі ми однакові, ми чудово розуміємо один одного і маємо більше спільного ніж одразу можна побачити.
