Анна Барбазюк, координаторка проєктів з протидії торгівлі людьми
БО "БФ “Карітас Чернівецької Єпархії”"
Маю знайомого юнака – доброго, щирого, працьовитого, беручкого до будь-якої роботи. Він косить траву, прибирає подвір’я, допомагає по господарству в селі. На жаль, ще малим він залишився напівсиротою – мама померла. А вже ставши повнолітнім, і зовсім осиротів – тато загинув на війні.
Бабуся може пишатися таким роботящим онуком, у селі його часто запрошують допомагати на городі, в полі, тож на хліб має. Та є одна проблема: у хлопця - ментальні порушення і погано розвинуте мовлення. Він не усвідомлює, якою має бути справедлива оплата його праці. Та якби і мав він якісь претензії – його мову важко зрозуміти.
І от я задалася питанням: люди, які йому дають заробити і платять "за домовленістю" – вони роблять добру справу? Чи просто використовують його як дешеву (бо точно дешевшу, ніж якби наймати ментально здорового працівника) робочу силу?
Як оцінювати ситуацію, коли за виконану роботу людині не заплатили взагалі або заплатили вдвічі менше, ніж мали б?
Насправді тут можна побачити ознаки, притаманні трудовій експлуатації: є дія — пропозиція роботи без чітких умов; є спосіб — зловживання складним становищем і інвалідністю; є мета — отримання вигоди за рахунок заниженої оплати.
Я не берусь робити остаточні висновки і щиро сподіваюся на людську порядність. Але сама ситуація показова й важлива. Адже наскільки вразливішими стають люди з інвалідністю в умовах війни. Кількість таких людей в Україні зростає, а разом із цим зростає і психоемоційне навантаження — через стрес, повітряні тривоги, втрату стабільності та погіршення економічного становища. Усе це підвищує ризик експлуатації.
Тобто одна соціальна проблема накладається на іншу: утиски прав людей з інвалідністю підсилюються трудовою експлуатацією, а масові переміщення людей через повномасштабну війну збільшують кількість вразливих людей через погіршення матеріального становища, складні життєві обставини… І вразливі стають іще вразливішими…
Зустрічала я у своїй практиці й іншу проблему – дзеркальну до попередньої. Коли формальне право на працю є, але без реальної можливості ним скористатися. Це коли для людини з інвалідністю були визначені спеціальні умови та обладнання робочого місця. Начебто — захист. Але на практиці жоден роботодавець не захотів вкладати кошти у створення цих умов. У результаті людина залишилася без офіційної роботи – пошук працевлаштування тривав місяцями й закінчився фактично без вибору: або залишатися без доходу, або погоджуватися на неформальну роботу — без договорів, гарантій і будь-якого захисту. Саме в таких умовах ризик трудової експлуатації зростає в рази.
Допомога в таких ситуаціях є. До прикладу, спеціалізовані центри підтримки. Один із них — ЕМАУС при Українському католицькому університеті. Там людям з інвалідністю допомагають не лише знайти роботу, а й підготуватися до неї, отримати асистентський супровід, підтримку фахівців і налагоджений контакт із бізнесом.
Проблема лише в тому, що така допомога доступна переважно у великих містах.
У громадах поза обласними центрами рівень обізнаності щодо трудових прав значно нижчий. Випадки експлуатації там часто залишаються невидимими, бо люди навіть не сприймають їх як порушення. Для когось "житло в обмін на важку працю" або робота без оплати здаються нормою — особливо для людей похилого віку чи осіб у складних життєвих обставинах.
Усі ці приклади вкотре доводять: знання своїх прав — це не формальність, а інструмент захисту. І інформування людей про базові правила працевлаштування, необхідність трудових договорів і можливості отримати допомогу – це частина системної підтримки людей з інвалідністю у сфері праці.
Одним із таких осередків підтримки є мережа локальних благодійних фондів "Карітас", які запровадили в Україні сім центрів допомоги постраждалим від торгівлі людьми, один із них діє в Чернівецькій області.
