Як би це не зачіпало національну гордість українців, але на початку цього тижня топ-новиною в світових інформаційних агенціях стали не коаліційні пристрасті в українській Верховній Раді, а парламентські вибори в Російській Федерації. Незважаючи на те, що їх результати можна було передбачити з точністю до відсотка. Так і сталося. Як і очікували всі, кого ще цікавить ця тема, перше місце з великим відривом нарахували партії "Единая Россия" ( майже дві третини голосів) на чолі з чинним президентом В. В. Путіним, у Думу також потрапили: незмінна опозиція "його величності" – КПРФ, ЛДПР В. Жириновського і ніби альтернативна правлячій "ЕР" – "Справедливая Россия". Сенсації на сталося. Просто відбувся один з етапів оформлення нового-старого російського проекту державного облаштування. Старе у цій схемі те, що вона до болю нагадує радянську владу з її єдиною і спрямовуючою правлячою партією, а нове – що вона ще цілком не відмовилася від демократичного антуражу. Наступним етапом мають бути президентські вибори, це формально, а фактично – визначення місця і статусу ВВП як єдиного і беззастережного керівника держави. В тому, що ВВП залишається, не сумнівається ніхто, питання лише – ким він буде номінально: знову президентом через нетривале перебування на цій посаді якогось технічного персонажа на кшталт нинішнього голови уряду Зубкова, прем’єр-міністром з повноваженнями німецького канцлера після внесення змін до Конституції РФ чи таким собі "національним лідером" з необмеженою владою, але без займання певної традиційної державної посади, яка передбачає відповідальність, особливо в разі можливих провалів у роботі.
Також ніхто не сумнівався в тому, що курс, яким йде РФ після приходу до влади Путіна, буде міцніти і поглиблюватися. А це означає, що Росія, за словами британського аналітика Джеймса Шерра, озлоблена на весь світ, надалі буде діяти вельми напористо і самовпевнено, свої національні інтереси відстоюватиме жорстко і рішуче. До того ж усіма можливими засобами.
Що це має означати для України? Як завжди, нічого доброго. Росія планомірно і методично нарощуватиме системний тиск на Україну. (Якщо це когось втішить, то цей тиск розповсюджується не лише на нашу країну, а й на весь пострадянський простір, на цілу Європу через енергоносії та решту країн світу, які це дозволяють.) Крім дрібних капостей на зразок Тузли, це будуть три основні колони: енергетична (в арсеналі якої, зокрема, – газ по 200 доларів за тисячу кубометрів), гуманітарна (захист російської мови в Україні бачиться не інакше, як конституційне закріплення її державного статусу), внутрішньополітична (всебічна підтримка проросійських політичних партій, і це не обов’язково мусить бути Партія регіонів чи Вітренко, на наступних парламентських, можливо, дострокових виборах може вигулькнути щось несподіване). Що може протиставити цьому пресуванню Україна? У нинішній її владно-політичній конфігурації – майже нічого. Диверсифікації джерел енергоносіїв, про що говориться з початку 90-х років, не відбулося, мовна ситуація набуває гротескного характеру, коли українська нерідко служить декоративним фасадом, за яким процес русифікації набуває незворотного характеру, проросійські партії, незважаючи на деякі "ідейні хитання" Партії регіонів, мають стабільне електоральне поле розміром у половину України. Але, з іншого боку, не схоже, що політична верхівка України так відразу готова "лягти" під путінську Росію. Інстинкт владного виживання змусить її піти шляхом того ж російського проекту і зміцнювати владну вертикаль по схемі: один лідер – одна правляча партія – один покірний народ. Біда лише в тому, що в Україні цих вертикалей може бути дві, а то й три.
