Багато хто вже помітив, що життя людське підвладне несподіваним, до того ж часто іронічним змінам. Якщо ж ти політик, до того ж обтяжений вищою владою, – то від поворотів твоєї долі страждає (чи, навпаки, втішається) ціла країна.
Чи думав громадянин
В. А. Ющенко, який з січня 2005 року працює Президентом України, що буде так? Що того ж таки 2005 року він матиме необмежену владу, але по-справжньому скористається нею лише раз, коли зніме з посад Юлю і кума Петра? Що 2006-го його обдеруть, як липку, в сенсі владних повноважень і мало не перетворять на бутафорію? І що наприкінці 2007 року він здобуде майже повну реальну, а не номінальну владу над країною? Чи хотів цього сам В. А.? Очевидно, так. Чи він розробляв і впроваджував у дійсність стратегічний план своєї реанімації? Швидше, ні, мабуть, все сталося – як це часто буває в українській політиці, – випадково. Та як би там не було, на сьогодні, коли В. Янукович уже "в. о.", а Ю. Тимошенко ще – номінальна опозиція, саме Ющенко володіє незаперечною легітимністю влади. По суті тепер Ющенко може робити в Україні все, що хоче. Радше те, що він у силу свого світогляду та ціннісних орієнтацій вважає за потрібне і корисне для "нації". Тут слід віддати належне Ющенкові як людині – він є носієм усіх найприкметніших рис українського менталітету, геніально переломлених у поезію Т. Шевченком, серед яких: замилування славною історією, туга за минувшиною, плач над безкінечними поразками і сусідськими кривдами, нарікання на гірку долю, розпач від безсилля, страх перед майбутнім і т. д. У цьому сенсі він справді – народний президент. І тепер, коли вся державна влада у його руках, глибинний українець Ющенко взявся консолідувати націю. Основна цінність, на якій базується цей процес, – повага до історичної пам’яті. Про те, що в різних сегментах української "нації" ця пам’ять є різною, не мовиться і, схоже, не думається. Але це інша тема, якій придумали образну назву "зшивання країни".
Мені довго не давало спокою, чому гіпотетичний нащадок останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського і, як він сам каже, козацький син Віктор Ющенко не висловив свого ставлення до спорудження в Одесі пам’ятника Катерині ІІ, яка власне ту Січ зруйнувала, а Ющенкового пращура згноїла в казематі на Соловках? Хотілося би бачити Ющенка, не як президента, а як простого українця, в натовпі козаків і націоналістів, які в Одесі протестували проти того пам’ятника. Але згодом все зрозумів. Українська історична пам’ять у народницькій її версії, що тягнеться від "Кобзаря", складається переважно з поразок. А Катерина ІІ є саме символом однієї з найбільших поразок українства за останні двісті з гаком років.
Тепер Президент Ющенко видав указ про очищення України від символів комуністичного тоталітаризму. А хто проти? Хай би почав з Києва і доручив своєму другові Космосу знести пам’ятник Леніну навпроти Бессарабки.
Політологи сперечаються, чи такий вигідний Ющенку стан, коли коаліції у ВРУ не створено, уряд підвішано за "в. о.", а вся повнота влади в президента, сам Ющенко буде намагатися продовжити настільки, наскільки це можливо, чи все-таки перекине частину відповідальності на Юлю-прем’єра? Правильна відповідь, очевидно, така: буде так, як захоче випадок.
