Чому, не зважаючи на те, що своїх політиків ми здебільшого не любимо, зневажаємо, не розуміємо, не кажучи вже про якусь віру, на вибори 30 вересня все-таки
підемо?
Адже найприроднішою і цілком логічною реакцією роздратованих, м’яко кажучи, неадекватністю між словом і ділом людей мало би бути, байдуже, "фіолетове" ставлення до долі провідних політичних гравців України та активне ігнорування виборів. Події, як не крути, покликаної посприяти більшості представникам нинішнього політичного класу ще міцніше укорінитися у політичній системі (не має великого значення – у владі чи в опозиції). Тож чому все-таки ми підемо на вибори, знаючи, що своїм голосуванням допоможемо не собі, а комусь із них поправити бізнес, декому – задовольнити амбіції, а іншим просто вигідно працевлаштуватися?.. Адже вони, за незначним винятком, не те що не гідні нашої поваги, вони подекуди відверто кумедні. Аби не аналізувати слова і діла учасників виборчого процесу і тим самим в той чи інший бік не підігравати комусь із них, зосередимося на тому, хто формально участі у виборах не бере, але як символ несе в собі всі вади і переваги політичного класу. Минулого тижня президент України В. Ющенко виступив зі своїми черговими ініціативами, цього разу – антикорупційними. Справа вкрай потрібна і важлива. Ніби на підтвердження цього радіо ВВС того самого дня повідомило про черговий міжнародний корупційний скандал, пов’язаний із Україною: десь зникло 10 (десять) мільйонів доларів, які держава Шрі-Ланка заплатила за чотири винищувачі МіГ-29, куплені в України. Гроші зі Шрі-Ланки пішли, а до України не дійшли. Щезли по дорозі. З’ясувалося, що був посередник, якого тепер, як тамтого невловимого Джо, всі шукають. Справді, "жити в такій корупції неможливо".
Або сюжет із мільйонним підписом президента Ющенка в Харкові за скасування депутатської недоторканності. Людям середнього віку все до болю знайоме. Так узбецькі товариші збирали шестимільйонну тонну бавовни до приїзду дорогого Леоніда Ілліча (генеральний секретар ЦК КПРС тов. Брежнєв Л. І., хто не знає).
Тож чому все-таки ми за них голосували, голосуємо і будемо голосувати?
Справа в глибинній суспільній психології. Ми, прості, пересічні буденні люди ("маленькі українці"), свідомо чи несвідомо повсякчас усвідомлюємо свою дрібність, нікчемність, минущість і ту саму пересічність. Хоч і кожен з нас має свої "п’ятнадцять хвилин слави" (коли він у центрі уваги, скажімо, на власному весіллі чи… на похороні, останнє, щоправда, вже не надто суттєво), але цього мало. Хочеться значно частіше бути причетним до чогось значного, великого, епохального. Філософ зі Львова Ольга Вербицька кваліфікує це як "природну реакцію на повсякденні реалії" і називає "тугою за елітою". Тобто ми прагнемо мати над собою кращих, мудріших, шляхетніших за нас, що навчили б, як жити далі, а ми за це через вибори надали б їм кредит довіри і забезпечили легітимність влади. "Туга, – вважає Ольга Вербицька, – є межовою ситуацією, поступом у бік справжнього існування, відходом від буденності".
Крім того, ми, "рядове населення" або "народ України" (самоідентифікація на вибір), надзвичайно важко переносимо свою свободу. Свобода для нас є не даром Господнім, бо більшість із нас – стихійні атеїсти, хоча й забобонні, не найвищою цінністю, бо мало хто за неї проливав кров, а, якщо чесно, то – тягарем. Ось ми і шукаємо обраних (кращих, мудріших, шляхетніших, еліту, одне слово), аби звалити на них свою свободу, а разом із тим і відповідальність за нашу долю – "від колиски до могили". Шукаємо, як філософ Діоген – людину в античних Афінах: вдень з вогнем, тобто знаючи, що не знайдемо, але все ж…
А вони, політики, які чомусь уявляють себе елітою, думають, що це ми їх любимо. Помиляються…
