Останні тижні тема виборів стала головною у світових інформаційних потоках. Йдеться не лише про як завжди "доленосні" парламетські вибори в Україні, а й про президентські у Білорусі і теж парламентські в Ізраїлі. Усі ці троє виборів далеко не "епохальні", але кожні по-своєму непересічні: у Білорусі йшлося про третій термін О. Лукашенка, що суперечить загальноприйнятим демократичним нормам, в Ізраїлі – вибори дострокові, де стоїть питання про вибір між війною і миром з Палестиною, а в Україні теж вибір – між (перепрошую за пафосне запозичення із лексикону політиків) "силами Майдану" і "силами реваншу".
У Білорусі спроби опозиції організувати свій мінський майдан і революцію джинсової барви за українським зразком закінчилися жорстоким розгоном демонстрантів, масовими арештами та побиттям і кримінальною справою проти одного із альтернативних кандидатів у президенти О. Козуліна. Але дивуватися немає чому. Лукашенка ніхто за язик не тягнув, він сам свого часу захоплено говорив про Адольфа Гітлера як про взірцевого мудрого й ефективного політика. А як пан Гітлер ставився до демократії, можна дізнатися із його головної і єдиної праці "Майн кампф" (Моя боротьба):
"Насправді інститут парламентаризму нічого, крім шкоди, приносити не може взагалі…"
"Наш рух за самою сутністю і за формою своєї організації є антипарламентським рухом".
"Ми повинні перенести у сферу державного життя той основний принцип, на якому свого часу була побудована вся пруська армія…"
Російська сторона гідно оцінила зусилля Лукашенка і зробила свій посильний внесок у справу демократизації Білорусі: керівник "Газпрому" А. Міллер оголосив, що з початку 2007 року газ цій країні продаватиметься за європейськими цінами – десь 250 доларів за кубометр порівняно із нинішніми сорока з чимось.
В Ізраїлі нинішня політична ситуація трохи подібна до теперішньої української – там теж гостро стоїть питання парламентської коаліції, і нерідко постання тієї чи іншої конфігурації є неможливим через психологічну несумісність певних партбосів. Лідером парламентських перегонів є партія важко хворого А. Шарона "Кадіма", яка виступає за одностороннє встановлення кордону з Палестиною. Духовний лідер ультраортодоксальної партії ШАС рабин О. Йосеф оголосив виборцям, що той, хто проголосує за його партію, потрапить у рай, а той, хто віддасть первагу "Кадімі", – відразу в пекло, повідомляє "ДТ". Але це ще не всі особливості ізраїльських виборів. Вкрай невдало виступила колишня правляча права партія "Лікуд" (лідер – колишній прем’єр-міністр Б. Нетаніягу) – п’яте місце, одинадцять мандатів. Серед багатьох причин цього фіаско називають і те, що пан Нетаніягу запросив до участі у своїй виборчій кампанії політтехнологів із Росії. Нічого не нагадує?
В Україні, якщо не брати до уваги піну, яку збивають імениті й грошовиті невдахи цих виборів, теж, як і в Ізраїлі, найгостріше стоїть питання коаліції, тобто створення парламентської більшості, яка повинна сформувати уряд. Поки що йдеться лише про підписання якихось пактів, протоколів, меморандумів стабільності, якими підписанти мають засвідчити, що національні інтереси України для них понад усе. Ну і що? Ну, підписали, а далі що? Все одно реальних форматів коаліції лише два: т. зв. "помаранчева" ("НУ", БЮТ, СПУ) і т. зв. "велика" ( за участю Партії регіонів). Коли дійде до обрання прем’єр-міністра, жоден пакт не допоможе – розпочнуться банальні торги.
Наразі, за попередніми підсумками виборів, більшість "помаранчевого" електорату хоче бачити прем’єром Ю. Тимошенко. Але, крім народної втіхи, результатом цього призначення буде тривога вітчизняного бізнесу, настороженість зарубіжних інвесторів та психологічний дискомфорт президента Ющенка.
А на загал ми живемо у складну добу зміни епох. Змінилося суспільство в бік громадянської зрілості та політичної досвідченості, одне слово, подорослішало. На черзі – політичний клас, якщо він взагалі здатний до змін.
