Як було би гарно, якби результати виборів (будь-яких) не підносили сюрпризів виборцям, не завдавали прикрощів "шанованим людям" і взагалі формувалися би згідно з наперед затвердженим планом. Якщо брати, наприклад, середньостатистичну країну в стані перехідного періоду (що, до речі, затягується до безкінечності), то тут ідеальною була би така політична констеляція: у парламенті та радах усіх рівнів більшість здобуває якась умовна Партія помірного прогресу в рамках закону, а для тріумфу демократії незначне представництво отримують крайні праві та крайні ліві – підхльостувати правлячу партію з обох боків. Але дійсність, тим більше політична, далека від ідеалу. Ось, скажімо, президент СРСР М. Горбачов, побажав, аби більшість у всіх радах здобула КПРС, а для декору народовладдя – трохи різноманітних маргінальих "антисоветчиков". Вибори наприкінці 80-х років минулого століття зруйнували не лише прожекти Горбачова, а взагалі весь Радянський Союз. Або взяти парламентські вибори в Україні. У 1998 році "шановані люди" прагнули відчутної перемоги НДП, а отримали Лазаренкову "Громаду", у 2002-му ті ж так само "шановані люди" хотіли більшості вже для блоку "За Єду!", а прийшли нелюбі їм БЮТ та СПУ. Одне слово, з виборами завжди так. Для путінського Кремля електоральну ідилію зіпсували вибори в Грузії, Молдові, Киргизії, Україні, а зовсім нещодавно й у Німеччині (з пані Меркель у сауні ж не попаришся, як із другом Герхардом). А прикрим сюрпризом для вже майже всього світу стали результати виборів у Палестинській автономії. Чому ця, здавалося би, внутрішня справа Ізраїлю сколихнула світову спільноту?
Активна реалізація Росією своєї "Енергетичної стратегії до 2020 року", що передбачає по суті забезпечення її геополітичного впливу на всі країни, де споживаються російські енергоносії, дала, зокрема в Євросоюзі, зворотний ефект. Країни ЄС стурбувалися залежністю від одного джерела енергоносіїв, ненадійністю російського партнера та легкістю, з якою Росія використовує "газову зброю" в політичних цілях (проти Грузії та України). Тому Європа впритул підійшла до виправлення ситуації: Німеччина і Франція переглядають свої погляди на атомну енергетику, шукають альтернативні та відновлювальні джерела енергоносіїв, Польща збирається тягнути газогін з Норвегії, Хорватія та Угорщина – будувати термінали для отримання скрапленого газу з Північної Африки, а Литва і Латвія будують спільні підземні сховища газу...
У контексті активної диверсифікації джерел енергії для Європи не останнє місце займає східний (неросійський) вектор. Зважаючи на нестабільність в Іраку, цікавим стає багатий на енергоресурси Іран. А якщо додати ту обставину, що серед усіх країн екс-СРСР лише Азербайджан, Грузія та Україна ще не віддали "Газпрому" свої газотранспортні системи, то вимальовується новий великий газовий шлях з Ірану (а також Туркменістану та всього Каспійського регіону) до Європи в обхід Росії. Цю схему можуть поставити під загрозу несподівані результати виборів у Палестині. Перемогла, як відомо, радикальна ісламська партія Хамас (цілком, кажуть, демократично), що в своїх програмних документах заперечує право Ізраїлю на існування як держави. Першим визнав перемогу Хамасу і привітав палестинський народ Іран, країна, президент якої Ахмадінеджад, пропонує Європі забрати всіх євреїв до себе.
Таким чином вибори в Палестині, що привели до влади Хамас, можуть мобілізувати Ізраїль, який, у свою чергу, може простимулювати США вплинути на Іран, а інакшого впливу, ніж бомбування країн т. зв. "вісі зла", Дж. Буш не знає. Як наслідок, з одним із альтернативних щляхів енергопостачання не складеться..
