У великих регіонах та містах вже давно йде активна виборча кампанія до обласних рад та на посади міських голів. Вкладаються величезні ресурси, працюють штаби, ведеться агітація. Проте враження від того, що відбувається в Чернівецькій області, – протилежне. Лише останніми днями заворушилося сонне царство місцевих політиків. Почалися конференції з висунення кандидатів, окремі діячі з’явилися на екранах телевізорів. Чим викликана така ситуація? Про це ми розмовляємо з політологом, кандидатом історичних наук Ігорем Буркутом.– Чому місцева політика є такою пасивною, без яскравих ідей та дій?
– Українську державу створили за зразком надцентралізованої Московської, де всі головні ресурси зосереджувалися у центрі. Лише декілька регіонів України (Донецьк, Дніпропетровськ, Харків), де ще у радянські часи існували могутні підприємства, залежні лише від Москви, змогли у період приватизації зберегти матеріальну основу для здійснення власної регіональної політики. Дотаційні регіони, на зразок Чернівецької області, перетворилися на звичайний об’єкт політики центру і самостійної політики не проводять. Це відображається в громадсько-політичному житті.
– Більшість місцевих політиків є одночасно й чиновниками. Це якось відбивається на ситуації?
– Між політикою та адмініструванням існує принципова різниця. Політика – це створення нового стану та його легітимація. Адміністрування – це виконання рутинних управлінських обов’язків. Власне нинішня Буковина ніякої самостійної політики проводити не може, адже усі її провідні галузі керуються з центру. Оригінальні особистості, знакові фігури залишають місто і виїжджають до столиці, де вони мають можливість самореалізуватися. У нинішній системі регіон не є самодостатнім. Звідси провінційність, містечковість, яка з особливою силою виявляється в громадсько-політичному житті. Вихід з цього становища єдиний – проведення адміністративної і територіальної реформи, котрі нададуть значно більшої самостійності регіонам.
– Здається, 100 років тому на Буковині була більш професійна політика і яскраві політичні діячі.
– Отримавши після революції 1848-49 років статус коронного краю в складі Австрійської імперії, Буковина поступово сформувала досить оригінальну конфігурацію політичних сил. На початку ХХ століття крайовий сейм, де була утворена коаліція демократичних сил (української, румунської та єврейської партій), ухвалив низку законів, які відкрили перед регіоном широкі можливості для розвитку. До Першої світової війни в краї було зроблено багато того, що збереглося до нашого часу. Підкреслимо – Чернівці тоді були столицею коронного краю. Великі суми грошей, зароблених тут, залишалися в регіоні і сприяли його розвиткові. Якщо подібний статус отримають регіональні центри після розумної, добре зваженої реформи, тоді й чернівчани зможуть кинути виклик нинішній провінційності.
– Чи є в регіоні ресурс для подолання політичної провінційності?
– Інтелектуальний ресурс в області значний. Шкода, що ні минула, ні нинішня влада не вміють його як слід використовувати. Буковинці – люди підприємливі. Коли їм не заважати, вони зароблять достатньо для підвищення власного життєвого рівня і помітного збільшення надходжень до державного бюджету. Але бюджет повинен формуватися знизу і пересічні виборці мають отримати інструменти контролю за його формуванням і розподілом.
– У великих містах вже півроку триває виборча кампанія міських голів. А у Чернівцях про неї лише тепер заговорили. Це теж ознака провінційності?
– У зв’язку з тим, що місцевої політики як такої немає, вся увага суспільства зосереджена саме на виборах до Верховної Ради. Громадськість мало цікавиться кандидатурами на мера обласного центру, міських голів райцентрів, депутатів обласної та міської рад. У великих містах, де мер розпоряджається значними ресурсами, боротьба за цю посаду триває запекла, і різні сегменти громадськості тією чи іншою мірою втягуються в неї. І ще одне. Чимало чернівчан так звикли до беззмінного Миколи Трохимовича, що навіть не переймаються питанням, хто і коли буде його наступником.
– Зараз чи не весь політичний бомонд області очолив партійні списки до обасної ради. Це якось вплине на ситуацію?
– Вибори 2006 року унікальні. Ми вперше голосуємо лише за партійними списками. Мабуть чимало представників виконавчої влади не впевнені у своєму найближчому майбутньому на нинішніх посадах. Тому й намагаються забезпечити собі декілька спокійних років у радах того чи іншого рівня. Така поведінка урядовців наштовхує на крамольну думку: а чи не дозріло суспільство до виборності губернаторів?
– Чи може це змінити ситуацію у місцевій політиці?
– Надцентралізація є вкрай небезпечною для будь-якої держави, бо врешті-решт вона гальмує розвиток і призводить до наростання протиріч між центром і регіонами. Цю просту істину в Західній Європі зрозуміли давно. Тому там домінують децентралізовані моделі управління. Якщо Україна насправді збирається до ЄС, вона повинна розробити власну модель децентралізації. Спроба Романа Безсмертного пристосувати до українських умов польську модель закінчилася нічим. Бо усі спроби децентралізації, нав’язані центром, приречені на провал. Тому насамперед треба знизу децентралізувати систему управління.
– Що буде, якщо цього не зробити?
– Коли події будуть розвиватися так, як вони розвиваються зараз, нашому поколінню доведеться пережити ще одну революцію. Адже жодне з головних завдань помаранчевої революції не було виконано. В тому числі неврегульованими залишилися і стосунки центру та регіонів. У кращому варіанті Верховна Рада нового скликання під тиском знизу ухвалить пакет законів, який дозволить розпочати децентралізацію. У найгіршому – люди знову вийдуть на вулиці.
