Хай мене професійні українолюби розіпнуть на віртуальному тризубі, але цього морозного січня не можу не зацитувати М. Булгакова, письменника, який, м’яко кажучи, ненавидів ідею української державності. Отже (російською, як ви розумієте, мовою): "Велик был год и страшен по Рождестве Христовом 1918, от начала же революции второй". Наш 2006-й поки що не "велик" і зовсім не "страшен", але від революції він другий, тож паралелей з подіями понад вісімдесятирічної давнини важко уникнути.
Українська революція 1918-20 років знала два ейфорійно-романтичні моменти: у січні 1918, коли було проголошено УНР, і теж у січні наступного року, коли Директорія святкувала перемогу над "антинародним" режимом гетьмана Скоропадського і відбулася Злука УНР і ЗУНР. За ступенем суспільного піднесення ці події перегукуються з проголошенням незалежності України 1991 року та всенародним святкуванням перемоги Майдану. А розбіжності часових масштабів переконливо пояснив історик Ярослав Тинченко, мовляв, рік нинішньої доби йде за місяць подій тодішніх… До оригінальних аналогій згаданого історика ми ще повернемося, а наразі відстежимо засадничу, на наш погляд, паралель між подіями першої української революції і сучасними змаганнями за незалежність. Тепер, як і тоді, після розвалу імперії (тоді – Російської, тепер – радянської), після масових політичних гулянь і після віддання данини демократичним експериментам, новопосталі в незалежницькому статусі Україна і Росія обрали протилежні напрямки розвитку. Росія (як тоді, так і тепер) лягла на курс зміцнення державності, згортання демократії, відновлення імперського антуражу, а також розбудови силового інструментарію зовнішньої політики (тоді це була Красная армия, тепер – вуглеводневі енергоносії), Україна же (тепер, як і тоді) продовжує експериментувати з демократією, її політичний клас дедалі глибше занурюється у міжпартійні чвари, т. зв. еліта ніяк не може об’єднатися для вироблення ефективних відповідей на зростаючі загрозливі виклики, а головним інструментом зовнішньої політики є пошук сильного союзника (до того ж, у кожного організованого політичного угруповання – свого). Теоретично така різновекторність може бути річчю цілком локальною і нестрашною – кожна країна розвивається, як собі хоче, – якби не одна прикра особливість. Чомусь завжди імперський вектор Росії (РСФСР, Московського царства, Золотої орди) спрямований на Україну, яка завжди чомусь зустрічає цю експансію у "розібраному" стані (УНР, Гетьманщина, Київська Русь).
Чи означає це, що, продовжуючи аналогії, можна прогнозувати і подібну долю для сучасної української державності?! Звичайно, ні! Бо, по-перше, на цьому етапі ще є шанс розірвати той трагічний ланцюг історичних закономірностей, по-друге, світова спільнота поки що сприяє існуванню української державності як такої, по-третє, Україна нікуди не подінеться, вона була, є і буде.
Історик Я. Тинченко у побудові своїх аналогій, в інтерв’ю радіо "Свобода", проводить прямі персональні паралелі між діячами двох революцій. Отож, якщо Л. Кучма зі своїм десятирічним правлінням схожий на гетьмана Скоропадського (півроку стабільності), то В. Ющенко – це С. Петлюра, а Ю. Тимошенко, відповідно, – В. Винниченко. Продовжуючи, можна припустити, що проросійські сили – це "українські" більшовики, Путін – Ленін, ось лише Нестора Махна в сучасній Україні поки що не спостерігається.
