Неодноразовий рекордсмен України і володар Кубка Європи зі спортивної ходьби Андрій Юрін з Білої Церкви відтепер представлятиме на змаганнях Чернівецьку область, яка є рідною для його наставника – відомої у минулому бігунки на довгі дистанції Світлани Кудлацької (відома у Чернівцях як Чемоданова та Афтенюк). Днями він побував з тренером у Чернівцях, де підписав відповідний контракт. За пропозицією головного тренера збірної України з легкої атлетики Валерія Александрова, Юріну встановлено своєрідний випробувальний термін – до молодіжних ігор України. Якщо він здобуде путівку на чемпіонат Європи, контракт буде автоматично пролонговано до кінця олімпійського циклу."Вільним агентом" (висловлюючись термінологією ігрових видів спорту) перспективний ходак став внаслідок деяких скандальних витівок (у тому числі порушення спортивного режиму), про які Андрій, за його словами, тепер дуже шкодує. Загалом, початок кар’єри для талановитого спортсмена виявився доволі бурхливим. І не лише в суто спортивному плані. У свої 22 роки він встиг набути понад 5 років стажу перебування в складі штатної збірної України, побити чимало рекордів України у різних номінаціях, здобути Кубок Європи (2003 р.), посісти 5 та 11 місця на чемпіонатах Європи та світу, бути за крок від зміни громадянства, а також одружитися і розлучитися з дружиною, яку залишив з маленькою дитиною.
Тепер Андрій стверджує, що хоче стабільності і прагне реабілітуватися в очах тих людей, яких встиг розчарувати.
Не витримав випробування славою
– Коли ти почав займатися легкою атлетикою?
– Років із дванадцяти. Спершу був біг на витривалість, а з 10 класу почав під керівництвом Світлани Борисівни Кудлацької займатися спортивною ходьбою. Виявилося, що цей вид мені вдається значно краще.
– Перший успіх, напевно, прийшов швидко?
– Так, незабаром я посів третє місце на першості України у Вінниці на дистанції 5 км. А через рік, тобто 2000 року, виконав норматив майстра спорту. Згодом мене зачислили до складу штатної збірної України, в якій я перебуваю шостий рік. А торік мені підкорився і норматив майстра спорту міжнародного класу.
– Ти дуже стрімко увірвався до легкоатлетичної еліти. Зважаю на ті пригоди, в які ти потрапляв, як кажуть, випробування славою ти не витримав?
– Можна і так сказати. Сьогодні ті пригоди, через які я
пройшов, згадую як найгіршу частину життя. Тепер дуже хочеться продемонструвати всім свої найкращі риси, причому не лише в спорті.
Помилкою було
не раннє одруження, а розлучення
– Ранній шлюб, який розпався, вважаєш помилкою в
житті?
– Можливо, це був і поспішний крок. Але помилкою я швидше назвав би розлучення. Кажуть, іноді розбите горнятко можна доволі вдало склеїти...
– А як складаються зараз стосунки з колишньою сім’єю?
– У нас нормальні цивілізовані стосунки з екс-дружиною Юлією. Вона, до речі, колись теж займалася спортивною ходьбою в нашій групі, ходила десь в районі першого розряду. Я заходжу до неї на роботу, цікавлюся, чим можу допомогти. Вона не заперечує, щоби я бачився і прогулювався із сином. Альошці 26 серпня буде чотири рочки. Кажуть, дуже на мене схожий (з неприхованим задоволенням – авт.).
– А як щодо перспектив Юріна-молодшого у спортивній ходьбі?
– Він поки що так швидко бігає, що я не можу оцінити його здібності в ходьбі (сміється – авт.). А якщо серйозно, головне, аби він ріс здоровим, а чим займатися – вибере сам.
– Татові медалі приміряє?
– Коли був меншим, залюбки вішав їх собі на шию. Сприймав медалі і кубки, як іграшки. Сподіваюся, мені вдасться зібрати таку колекцію нагород, якою він колись пишатиметься.
Добре, що не став білорусом
– Не так давно ти ледь не "вилетів" зі спорту...
– Я три місяці не тренувався, набрав зайвих десять кілограмів. І невідомо, чим би це закінчилося, якби не Світлана Борисівна. Я дуже вдячний їй за те, що повернула мене в спорт і допомогла відновити нормальну фізичну форму. Тренування я поновив у лютому, і тепер, тьфу-тьфу, почуваюся у доволі непоганій формі. Також я вдячний головному тренеру збірної України Валерію Александрову, який підтримав наше з наставником клопотання про перехід до Чернівецької області і таким чином дав мені ще один шанс довести, що я чогось вартий у спорті і що з минулих помилок зроблено належні висновки.
– Кажуть, під час "найгіршої частини життя" ти ледь не став білорусом?
– Могло й таке бути. Але я вдячний долі, що цього не сталося. Можливо, мені порівняно легко далося право представляти нашу державу і я не сповна оцінив цю честь. Тепер я це відчуваю значно глибше і мрію, аби моїми зусиллями на міжнародних змаганнях піднімали над іншими жовто-блакитний прапор. Мене так зворушило, коли на чемпіонаті світу в приміщенні у Москві Іван Гешко гордо тримав над головою два прапори. І тепер я пишаюся, що представлятиму разом зі своїм кумиром Чернівецьку область.
У Чернівцях дуже приємна аура
– Які враження від Чернівців? Раніше тут бував?
– У Чернівцях вперше. Раніше багато чув про те, що це дуже гарне місто, у тому числі від свого тренера, для якої Чернівці – рідні. Тепер я переконався, що так воно і є. А університет – це щось неймовірне. Потренувався в парку і на стадіоні. Парк у Білій Церкві, на мою думку, кращий для тренувань. А ось на стадіоні ходиться напрочуд легко. Класно було б провести тут якісь національні змагання, щоби я міг на очах у буковинців атакувати свій же рекорд України. Гадаю, якщо вдасться вибороти путівку на чемпіонат Європи, в Чернівцях було б добре провести заключний підготовчий збір. Тут і аура якась дуже приємна.
– Тож ти не шкодуєш, що змінив спортивну прописку?
– Поки що – навпаки. Власне, певний зв’язок з Чернівцями я й раніше відчував – через тренера. Світлана Борисівна залишається патріоткою Буковини, і її любов до цього краю частково передається і вихованцям.
