У перерві футбольного матчу тренер однієї з команд заходить до коментаторської кабіни зі словами:– Пане коментаторе, ви не могли би повільніше коментувати, бо мої футболісти не встигають за вами.
Цей анекдот цілком міг бути взятий з життя знаного буковинського тележурналіста з полтавським корінням Сергія Батюка, чиї емоційні коментарі під час телетрансляцій матчів за участю "Буковини" перевищували темп гри навіть у зіркові часи нашої команди. А коли чернівчани забивали, на його гучний "Го-о-о-о-о-л!!!" до блакитних екранів збігалися навіть жінки, відриваючись від кухонних справ. Проте телекоментатором він не народився. В юності непогано грав у футбол і навіть забивав таким відомим воротарям, як Євген Рудаков та Віктор Чанов. Про це Сергій Михайлович пригадав в інтерв’ю "МБ" напередодні свого першого 50-річчя, яке він відсвяткував днями.
– Скільки би ви не робили сюжетів, все одно вас досі асоціюють з коментарями футбольних матчів. На кому ви виховувалися як коментатор?
– Звичайно, на Миколі Озерові. З дитинства захоплювався його репортажами.
– В дитинстві, кажуть, ви мали непогані перспективи стати професійним футболістом?
– Я справді непогано грав, це без хвастощів. Був дуже технічним, багато забивав (нерідко і по чотири м’ячі за матч), граючи за охтирські "Спартак", "Торпедо", "Нафтовик". На першість міста грав за одну команду, на область, першість товариств – за інші. Часто за підставними документами, визнаю. Наприклад, коли були змагання серед автопідприємств, а я ще в університеті навчався, знайшли подібного до мене працівника в автоколоні, років тридцяти, то я під його прізвищем грав. Щоправда, тоді в іншій команді виступав мій колега з вузу, то він мене перед фіналом "здав". Мені судді влаштували "допит", але я так природно все розповів, що мене таки допустили. Ми виграли 3:0, і я всі три голи забив.
– Коли і чому ви вирішили стати спортивним журналістом?
– Я спершу хотів бути і юристом, і працівником карного розшуку. Служив у Донецькому вищому військово-політичному училищі, був секретарем комсомольської організації. Збори треба було проводити, а вони, як відомо, не дуже відбувалися, тож мені доводилося оформляти протоколи, писати виступи за всіх. Так відкрилися мої здібності до журналістики. Потім вступив у Києві на факультет журналістики. Ще навчаючись, трішки співпрацював зі спортивною редакцією УТ-1. Дипломну роботу писав у Валентина Щербачова. Мені навіть пропонували залишитися в Києві у спортивній редакції. Але оскільки на той час я був одружений, і ми з Аллою мали двох хлопчиків-
близнюків, для нас дуже актуальною була житлова проблема. Куратор нашої групи Тараненко, який був заступником керівника УТ-1, сказав, що чекати квартири в Києві доведеться років сім, а в Чернівцях дадуть одразу, мовляв, він говорив на цю тему. Щоправда, мені все одно довелося чекати сім років (сміється – авт.). Я подумав, що Київ від мене нікуди не втече, але потім втягнувся і вже нікуди не тягнуло.
– Напевне, ви грали у футбол в студентські часи.
– Звісно. Ми були бронзовими призерами студенської першості України 1977 року. У груповому турнірі грали проти команди, за яку на воротах стояв майбутній голкіпер "Чорноморця" Жекю. Їм вже нічого не "світило", тому вони нам "здали" гру.
– Скільки часу ви ще почувалися "східняком"?
– Я дуже швидко адаптувався. Навпаки, коли я приїжджав додому, всі мої родичі казали, що "бендера" приїхав (сміється – авт.).
– В яких ЗМІ ви працювати до ТВА і які проекти вважаєте найвдалішими?
– Спершу не було місця на телебаченні, тож попрацював у редакції інформації на радіо. Потім перевели на телебачення. Робив "Славу солдатську", "Старти надій" на Україну. "Старти надій" мали виходити раз на місяць, але виходили щотижня, бо в Києві подобалася ця програма і її замовляли. А коли створили ТВА 1990 року, я з першого дня там був. Мені запропонували посаду головного редактора, і я ризикнув, хоча то був новий проект, невідомо було, чи вдасться "розкрутитися". Акцент робив на спорт. Згодом виступив з ініціативою транслювати футбольні матчі за участю "Буковини". До речі, це, мабуть, варто Книги рекордів Гіннесса, бо ми першими, гадаю, транслювали матчі другої ліги. Знімали на дві камери, потім не завжди в ефірі синхронізації збігалися.
– Як часто траплялися курйози?
– 1992 року сюди приїхало київське "Динамо", наші з ними підійшли десь в лідерах. Якщо не помиляюся, зіграли тоді 0:0. Щербачов коментував на Україну і запросив мене допомагати. В першому таймі по черзі говорили, а після перерви я увійшов в кураж і вже не віддавав йому мікрофон. Він терпів, терпів, потім по плечі поплескав і каже: "Слухай, грає ж і київське "Динамо", а не лише твоя "Буковина", віддай мікрофон!". А перші мої коментарі закінчилися ляпасами. Коли старший брат одружувався, з програвача через мікрофон крутили музику, щоби чути було краще у дворі, де танцювали. Я побачив мікрофон, сів біля нього і тихенько почав: "Говорить і показує Москва, ми розпочинаємо репортаж з футбольного матчу..." Брат прибіг і як дав потиличника, бо ж їм там чути було, а я думав, що ні (сміється – авт.). Ще був подібний хокейний казус. У нас телевізор стояв у кімнаті, де батьки спали. Йшов чемпіонат світу з хокею. Я попросився дивитися вночі матч СРСР – Канада. Вони дозволили, лише без звуку. Я вимкнув звук, але коли наші закинули шайбу, я не витримав і як закричав, що батьки аж підстрибнули, дали ляпасів і відправили спати.
– Як прес-аташе "Буковини" вам не важко залишатися
об’єктивним у репортажах після невдалої гри улюбленої команди?
– Відверто кажучи, я дуже
рідко буваю об’єктивним, не можу, бо надто люблю цю команду. Декілька разів я був майже об’єктивним, коли сюди приїжджав охтирський "Нафтовик", хоча все одно "тягнув" за "Буковину" (сміється – авт.).
– Вдома ви теж так емоційно вболіваєте, як у репортажах?
– Коли грає збірна або київське "Динамо" в Лізі чемпіонів, то я так кричу, що перехожі на вулиці озираються, а діти лякаються (а я живу на 9 поверсі).
– Скільки разів приблизно за своє життя ви дуже гучно крикнули "Гол!"?
– Думаю, не менше 10000 разів. Бо ж іноді кричиш "Гол!", а м’яч пролітає повз ворота (сміється – авт.).
– А матч в Охтирці з ветеранами "Динамо", героєм якого ви стали, ще сниться?
– Згадую дуже часто. Забити три м’ячі Євгену Рудакову – це на все життя. Та й на руках зі стадіону мене тоді єдиний раз винесли. Ще й доволі далеко натовп заніс після тих 4:2 на нашу користь. А коли грав за Донецьке військово-політичне училище, ми навесні зустрілися у контрольному поєдинку з дублерами "Шахтаря". Зіграли 2:2, і я забив обидва голи, а на воротах стояв Віктор Чанов, тоді ще нікому не відомий.
– Про що мріється в ювілейні дні?
– Як сказала дружина Алла, коли ми бігали по магазинах напередодні ювілею, "я хочу, щоби швидше настало післязавтра" (сміється – авт.). Напевно, найбільше хочу прокоментувати ще трансляції футбольних матчів команди вищої ліги "Буковина". А ще я хочу... розповісти анекдот. Хлопець підходить до мами і каже:
– Я не можу вибрати подарунок своїй дівчині, допоможи. Якби тобі було 17 років, щоби ти хотіла отримати у подарунок?
– 17 років... Більше нічого.
