Писати про політику влітку – все одно, що давати концерт в рамках проекту "Жива планета" на Антарктиді: музика може бути чудовою, але наживо її ніхто, крім пінгвінів, не почує. А займатися цієї пори політикою – це взагалі (оскільки Володимир Кличко нарешті таки побив Леймона Брюстера, вдамося до спортивних аналогій) те саме, що грати в хокей у Сахарі. Це у людей. А в Україні – вибори в розпал бабиного літа (якщо, звісно, таке буде, бо кліматичні зміни можуть 30 вересня принести в Україну мороз, з маленької літери, як ви розумієте), тому хочеш-не хочеш треба – якщо не ділом, то хоча б словом… Тим більше, що публіка в Україні міцно підсаджена на інформаційну залежність, політика в якій становить левову пайку. Тепер, коли у політиці розпочався мертвий сезон, бідні ЗМІ змушені переорієнтовувати свого ненаситного споживача на соціальні новини – якісь отруєння несвіжими курячими яйцями, незаконні забудови дитячих майданчиків, базарні пристрасті… (Минулого тижня медіальною топ-новиною стала кодифікація нових сімох див світу, до яких чомусь не ввійшла споруда чернівецького університету, відома як Резиденція.)
Політики України, хоча й бездарні щодо стратегії, проте здібні в плані тактики, тому, вирушаючи хто в Крим, хто на екзотичні буржуйські острови, хто до Іспанії лікувати коліно, не полінувалися на прощання зберегти багатообіцяючу інтригу. Мовляв, повернемося, відкриється новий політичний сезон, тоді все і розпочнеться. Як загадкова недосяжна поки що жінка, котра, прощаючись, кидає обнадійливий погляд, який передбачає наступної романтичної зустрічі прогрес у стосунках.
Але ж ми вже знаємо, що прогресу не буде (це про політику, а, на щастя, не про…). Ну що вони нам запропонують цього разу, крім гасел другої свіжості про покращення життя – вже, про справедливість, яка є невідомо на якій планеті і за яку всі вже стомилися боротися, про побудову Європи на своїй окремо взятій дачі під Києвом?.. Що ще? Бандитам – тюрми? Десять кроків назустріч невідомо кому? П’ять мільйонів місць, не знати яких?.. Та це якраз окрема тема, бо "Наша Україна" і решта відверто пропрезидентських структур, що об’єдналися у гучно розрекламований мегаблок, намагаються здивувати нас уже сьогодні.
Схоже, що політтехнологи "Нашої України" або, що вірогідніше, секретаріату президента зробили наголос на естетичному аспекті своєї виборчої кампанії. Вони вирішили показати нам нові обличчя. До того ж – молоді, симпатичні, а в жіночій частині красиві. Ніхто не заперечує. Справді, Ксенія Ляпіна й Ольга Герасим’юк – гарні жінки, а Арсеній Яценюк та Анатолій Грищенко – елегантні, модні, європейського вигляду чоловіки. Але… В чому полягає новизна першої десятки блоку "Наша Україна – Народна самооборона"? Чи лише в тому, що в першій десятці ми бачимо саме їх, а не "любих друзів", на яких лежить тінь підозри в корупційних діях? Адже тих самих "любих друзів" ми неодмінно побачимо в другій, третій та інших прохідних десятках виборчого блоку НУ-НС. Де нові гасла, які не тріщали б від соціального популізму, а визначали б високі цілі і шляхи їх досягнення? І нарешті, хто такий Юрій Луценко? Що робить соціаліст-інтернаціоналіст на чолі списку блоку, який буде шукати щастя на націонал-демократичних електоральних полях?
Відповідь проста. Юрій Луценко, так само, як Арсеній Яценюк і Владислав Каськів, – нинішні головні улюбленці президента Ющенка. Може, це в нас є політикою, але в цивілізованому світі таке називається фаворитизмом і непотизмом, тобто кумівством.
У президента Кучми свого часу теж були свої улюбленці. Особливий сантимент він плекав до такого собі Олега, здається, Дубини, очевидно, бачив у ньому себе в молодості чи, може, – сина, якого Бог не дав… Та справжнім політсином чадолюбивого Леоніда Даниловича виявився інший персонаж.