Немовлят на всіх не вистачає

Минулої осені у 19-річної чернівчанки Оксани Т. народився хлопчик. Вагітність і пологи були складними, тому радості молодих батьків не було меж. Та за декілька годин після народження хлопчикові стало погано, і його перевели до реанімації. У нього виявилася вроджена вада. Лікарі зробили операцію, п’ять днів рятували його, сподіваючись на диво. Але дива не трапилося: син Оксани помер.
"Дозвольте нам стати його батьками"
– Як ми це пережили – навіть не знаю, – розповідає жінка. – А нещодавно, провідуючи свого маленького племінника у лікарні, я побачила у сусідньому боксі кількамісячного хлопчика. Згодом мені розповіли, що його підкинули під двері лікарні, і народився він орієнтовно минулої осені. Приблизно тоді, коли народився мій син! Коли я узяла його на руки, глянула в обличчя, торкнулася маленьких пальчиків – усередині усе стислося: "Мені його дав Бог замість втраченого сина…" Неймовірно, але він зовні дуже подібний до мого чоловіка. До того ж наш син помер саме у цій лікарні… Як доля…
Оксана ввечері розповіла про хлопчика чоловікові, і молоді люди, не вагаючись, прийняли рішення: усиновити дитину. Вони почали приносити йому памперси, харчування, іграшки.
– Звернулися до органів опіки. Яким же було наше здивування, коли нас повідомили, що на усиновлення існує черга, – розповідає мама Оксани. – Дитячі будинки переповнені, хоча в Україні проголошено політику, щоб усі сироти жили у родинах, – а на усиновлення – черга! А скільки нервів і часу пішло, доки ми зібрали усі документи!
Ми розуміємо, що є черга, але ж можна розглядати цю ситуацію індивідуально. Ну склалося так, що донька полюбила цю дитину, яка так подібна на її сина, якого вона втратила. Що ж тут поганого? Нам кажуть, що є буква закону, й ті, хто перед нами у черзі, повинні на дитину подивитися.
Що ж хоче Оксана, її чоловік, уся їхня родина? Майже неможливого у наших кабінетах: добитися від чиновників, щоби вони подивилися на ситуацію очима звичайних людей.
Оксана та її рідні чудово розуміють, що люди, які стоять у черзі на усиновлення, також мріють про власну дитину. Єдиний її аргумент – це те, що вона вже полюбила цього хлопчика. Вона залишила в редакції листа, адресованого тим декільком людям із черги.
"Ми вже місяць опікуємося цим хлопчиком. Він став нам рідним, його посмішка гоїть нашу рану. Ми звертаємося до працівників органів опіки, людей, які чекають своєї черги на усиновлення: "Дозвольте нам стати його батьками!" Принесла Оксана і прохання віце-декана Мар’яна Попеляра і парафіян римо-католицької парафії "Матері Божої Страждальної" до міського органу опіки і піклування з питання всиновлення покинутої дитини. Чи почують їх?
Минулого року усиновили 23-х дітей
Чому ж існує черга на всиновлення у той час, коли дитячі будинки переповнені сиротами? Така невідповідність призвела до того, що багато хто із охочих просто відмовився від своїх намірів, а інші перешіптуються про те, що усиновити можна лише за хабара або що всіх сиріт віддають іноземцям. І не було би цих чуток, якби наші чиновники нарешті навчилися працювати прозоро, а саме – регулярно повідомляти громадян (до речі, платників податків), через ЗМІ, наприклад, скільки дітей зараз перебуває на обліку і якого віку, скільки усиновлено тощо.
Головний спеціаліст служби у справах дітей Чернівецької міської ради Ганна Воробець надала інформацію "МБ" люб’язно і одразу.
– Зараз на первинному обліку – 84 дитини, які підлягають усиновленню, – каже вона. – Із них лише четверо – маленькі дітки до двох років. Щиро кажучи, троє з них – важко хворі.
За минулий рік усиновлено 23-х дітей, з них 16 – громадянами України, а сім – іноземцями. Одній дитині було сім років, решті – до трьох років.
Кажуть, що Будинок дитини переповнений, а ми не даємо дітей на усиновлення. Люди не розуміють, що у тих дітей немає статусу, який дозволяє їх усиновити.
Більшість хоче усиновити маленьку дитинку, а зовсім маленьких – мало. Щодо цієї ситуації, то тут палиця з двома кінцями. Ми, якщо по-людськи, розуміємо усе і могли би піти їм назустріч і дати саме цю дитину. Але, з іншого боку, люди з черги почнуть обурюватися, чому їм не дали цього хлопчика. Тому ми перестраховуємо передусім себе. Це кримінальна відповідальність.
Однозначно сказати, скільки слід чекати у черзі, не можна. Є такі, що чекають два місяці, а хтось – півроку.
Із тим, що людей слід інформувати про кількість сиріт, Ганна Воробець погоджується.
– Було би добре відзняти якусь передачу, щоби людям пояснити ситуацію, – каже вона, – аби вони не думали, що ми цих дітей ховаємо, чи торгуємо ними, чи даємо "по блату".