Степан Олексюк, людина похилого віку, дві доби блукав лісами, навіть перейшов кордон, і йому за це нічого не було. Про це знають не лише в Берегометі Вижницького району, а й у навколишніх селах. І дивуються, бо Степан Іванович усе життя відпрацював у лісі, був лісником, а тутешні гори знає, як свої п’ять пальців. "Не інакше, як якась зла сила мене поплутала", – каже дідусь Степан.Коли ми завітали на подвір’я до Степана Олексюка, він саме порався біля купи дров. Спочатку подумав, що ми з міліції і почав кричати:
– Що ви ходите до мене?! Коли треба було мене шукати, ви не шукали, а прийшли аж тоді, коли я вже два дні був удома!
Але довідавшись, що ми з газети, дідусь розповів про свої мандри.
– Сталося це наступного дня після першої Богородиці, – згадує Олексюк. – Вирішили ми із сином Василем та ще чотирма приятелями піти по гриби. Подалися в урочище "Садів", а далі пішли у бік старої застави. Розбрелися хто куди. Грибів не було. Я вирішив йти туди, де ми покинули машину. Йду, а її нема і нема, самі потоки. Один раз навіть впав у воду і добряче намочився. Нарешті побачив дротяну огорожу, нарахував 27 ниток дроту. Замолоду ми рубали ліс і допомагали солдатам встановлювати кордон. Нині тут все пірвано, на румунський бік хоч ракети вези. Я повернувся і йду лісом, надибав п’ятирічний стіг сіна. Одне слово, ходив і чотири рази повертався до того стогу. Потім побачив ще якусь дорогу. Почало сутеніти. Кругом трава по пояс. Найбільше боявся зустрічі з ведмедицею, бо вони можуть накинутися. Почав накрапати дощ. Я став збирати сухі гілляки і дрова, а в одній з пляшок, що валялися неподалік, знайшлося трохи солярки. За ніч спалив до двох кубометрів дров. Дощ вночі йшов чотири рази. Вранці пішов далі. Почав гукати сина Василя. Хтось відгукнувся. На горбі я побачив два стовпи: румунський – синій і червоний – наш. Дивлюся, а внизу чоловік фірою везе деревину. Я зійшов до нього і запитую, в котрого лісника він працює. Відповідає, що він українець, але румунський. І справляє мене додому, бо, виявляється, я весь цей час перебував на чужій території. Перехожу через той дріт, а через годину знову опиняюся там, де зустрів чоловіка. Далі видніються хати, городи. Назустріч знову їде підводою якийсь чоловік. Цей вже не знав української, зате я трохи знаю румунську. Каже мені румун, щоби я втікав, бо може їхня поліція забрати. Дав мені закурити, бо я курець заядлий. Довіз мене до дроту – кордону, і я пішов далі. Ходив весь день. Заночував біля якогось урвища. Наснилася дружина, ніби прийшла напіводягнута, а надворі холодно. Кажу їй, чому не одягнулася й мені могла взяти стару фуфайку. А вона у відповідь – невдовзі будеш вдома, то й зігрієшся. Так розмовляв я з нею аж до
ранку. Розплющую очі, а її нема. Змерз дуже, хотілося їсти й курити. Букового листя натер, скрутив цигарку з газети, а підпалити нічим. Слава Богу, вийшов на нашу дорогу. Нарешті біля Шепота зустрілася вантажівка з лісорубами. Вибіг з неї мого брата зять, дав мені риби смаженої, хтось дав ще хліба і пива. А ще по мобільному повідомили сільського голову Шепота Юрія Жебчука, щоби не посилав людей на пошуки. Прийшов додому, з’їв зупи й ліг відсипатися. Отака мене напасть вчепилася.
А навесні три шепітські дівки так само заблукали, як я, але їх затримали румуни, відвезли до Бухареста, а звідти до Чернівців. Розповідали, що мусили заплатити по вісім соток кожна. А мені ще пощастило, що не спіймали.
І син, і односельчани весь час шукали діда. Кажуть, що йому потрібно було зійти триста метрів вниз і вийшов би до машини. А його дружина Степанія Іванівна так хвилювалася за чоловіка, що "цілу добу стояла на воротях, впала, зламала руку і побила груди".
Коментар
Віталій Вербицький, заступник начальника Чернівецького прикордонного загону:
– Не вірю у правдивість цієї історії. Річ у тім, що кордон надійно охороняється як нашими, так і румунськими прикордонними нарядами із застосуванням спеціальних приладів. Нещодавно, приміром, ми затримали тут п’ятьох нелегалів із країн Південно-Східної Азії. При підході до державного кордону є попереджувальні знаки з відповідними написами. Якщо хтось з наших громадян і зумів би потрапити на той бік кордону, то його б затримали румунські прикордонники, й після певної процедури порушника передали б нам. У подальшому його дії розглядав би суд. Найімовірніше, дідусь заблукав у лісових масивах на нашій території, бо таких випадків, щоби хтось з мешканців прикордонних сіл ходив нелегально через українсько-румунський кордон сюди-туди, не було. Це практично неможливо.
