Протягом п’яти днів півтисячі педагогів та психологів Буковини не вчили своїх учнів, а вчилися самі. До Чернівців з майстер-класом завітав метр гуманної педагогіки з Москви професор Шалва Амонашвілі.
"За Амонашвілі" працюють школи не лише у Москві, але й у Петербурзі, Латвії, Литві. У них не виставляють оцінок, вчителі користуються зеленим чорнилом замість червоного і стають навпочіпки перед партою дитини, щоби бачити її оченята…
Випускником школи "за Амонашвілі" був колишній прем’єр-міністр Грузії Жванія
– У чому суть гуманної педагогіки, чи не відірвана вона від життя? Вчителі вам скажуть: "А спробуй на уроці, коли слід виконати план, часу обмаль…"
– Та педагогіка, яка сьогодні є у у школах, називається авторитарною. Вона проголошує силовий підхід до дитини. А дитина, якщо до неї застосовувати силові підходи, вчитися не захоче. "Накази, заклики, вмовляння" – вважається, що без цього дитина вчитися не буде.
Гуманна педагогіка проголошує інший постулат: дитина приходить із жагою до знань. Вона народжується, щоби пізнати світ і себе в ньому. Гуманна педагогіка вважає і допускає, що у дитини є образ Бога, Того, хто нас створив такими, яким Він є сам. Суть гуманної педагогіки – допомогти розкрити у собі цей чудовий образ.
Педагогічна наука таку основу заперечує. Вона не вірить у припущення.
А гуманна педагогіка не будується без допущення, що є Вищий Розум, бесмертя душі і шлях, який дається нам для удосконалення нашого внутрішнього світу. Тоді дитина – це явище нашого життя, вона має своє призначення, їй дається енергія для його виконання. Дається ще й тіло, як інструмент душі, який зберігає таїнство природи. Уся ця гама складає духовно-наукову основу гуманної педагогіки.
Для мене кожна дитина – призначення, вона необхідна світові. Якщо я призначений бути учителем, то моє завдання – розкрити самобутність учня.
Найголовніше – щоби у вчителя розкрилося серце, де зберігаються якнайкращі якості. Звідси витікають три заповіді: слід вірити у безмежність дитини, свою іскру Божу і у кращий підхід до дитини, яким поки що є гуманний підхід.
– У багатьох країнах є школи, які працюють за вашим методом. Чи задоволені ви результатами, їх випускники насправді талановитіші за інших дітей?
– Такі школи є в Москві, інших країнах – наприклад, Латвії. Як запрошують режисера поставити виставу, так і мене запрошують поставити гуманну педагогіку. Звичайно, це умовно.
Ми стежимо за долею випускників, адже почали працювати піввіку тому. Вони просто хороші люди. Деякі стають видатними діячами. Наприклад, Жванія, якого вбили. Він був дуже талановитим.
Коли ви зайдете до такої школи, здивуєтеся, що школа дуже спокійна. Не те, щоби дітям щось забороняли, просто вони врівноважені. Звичайно, пустують, як усі діти. Там атмосфера особлива.
На уроках діти сидять вільно. Ось я запросив для одного із занять чернівецьких першокласників. Чудові діти. Я лише їм сказав сісти за парту – одразу сіли рівнесенько. Руки на парті. Привчили їх так. А можна ж сісти і так, і так. Чим це погано? Ця розкутість, розкутість думок, суджень.
Наші завдання не вимагають миттєвого рішення. Ми більше цінуємо процес думання, аніж рішення. Якщо дитина навчиться думати, її результати будуть ще вищими, ніж у тих, кому кажуть: "Швиденько розв’язуй завдання, обмаль часу!"
"Мій учень не зміг погодитися з підлогом"
– Чи варто дитину вчити, базуючись на ідеальних уявленнях про світ і призначення людини? Адже після школи вона потрапить до злого і жорстокого світу дорослих?
– Ви приведете до мене свою дитину, маючи певні наміри щодо неї. Але я не ваш слуга, а особистість, яка шукає зв’язок з Вищим Розумом. Я хочу зробити дитину благородною людиною. Якщо я її так виховую, їй у майбутньому не подобатиметься те, що є поза цим. Вона буде перетворювати світ на краще. Звичайно, цій дитині буде важко.
У мене був прекрасний хлопчик. З першого по десятий класи – 1974-1984 роки – ми виховували один клас. Він закінчив ВНЗ, одружився зі своєю однокласницею, став виконробом. Від нього вимагали переробити кошторис. Йому сказали: "Зроби так, щоб і тобі було добре, і нам". Вони ж будують багатоповерховий дім. А дача потрібна і мені, і тобі, і міністру. Він не зробив цього, його звільнили, на другому будівниц-тві було те ж саме. Це дев’яності роки. Я тоді запитав свого учня, як його справи. Та, звільнили, каже. А чого? Він мені розповів. А хіба ж ти не знаєш математики, щоби скласти цей кошторис? Невже тобі важко? Не можу, каже він. Може, я повинен був сказати: "А ти заплющ очі та зроби це, у тебе є сім’я"? Не можу, каже він, а хто зародив у ньому це "не можу"? Моя десятирічна праця. На третьому будівельному майданчику, коли прийшли з перевіркою, коли цього ж почали вимагати... А тоді скрізь це було, я не знаю, як зараз, може, все зараз дуже чесно... Він відмовився, його вилаяли, а для грузина почути таке про себе – цілком неможлива річ. Оскільки він не міг помститися, у нього не витримало серце, і він загинув.
Що, ви хотіли, щоби він погодився?
– Я би хотіла, щоби він був живим….
– Я також хотів би, щоби він був живим. Дуже хотів би. Але ж він не зміг погодитися. Він більше живе, ніж ті, які погодилися й пішли на підлог.
Звичайно, його можна було врятувати. Можливо, я щось упустив чи мої колеги. Слід було сказати, що буде і таке, і слід, не відходячи від принципів, піднестися над цим. Гуманна педагогіка – не панацея всього. Це один з найкращих способів, але не абсолют. Немає абсолютного підходу. Можливо, це пилинка істини.
Така доля шляхетних людей, їм дуже важко, але на них тримається світ.
– Ви працювали вчителем з 1951 року. Чи давали вам хабарі, і як ви ставитеся до цієї проблеми?
– І мені, і моїм колегам приносили різні речі. Було. Ми спокійно вмовляли батьків не принижувати нас. "Ми бідні, але краще даруйте книги або відремонтуйте клас, купіть телевізор чи магнітофон для класу", – казали їм. Вони це робили, хоча за радянської влади то було також небезпечно.
У моїх школах вчителі не візьмуть нічого, окрім квітів.
– У них висока зарплата?
– Ні-і! Вони бачать, що від цього не розбагатієш, а твоя гуманність може розсіятися, зникнути.
"Вчителі не можуть зрозуміти шестирічних дітей"
– Ви один із засновників навчання із шестирічного віку. Я, як мати, не можу погодитися з вами. Та й багато вчителів кажуть, що ці діти – занадто малі і вчаться, зазвичай, гірше за тих, хто йде до школи у сім років.
– До школи учень приходить у шість років з декількома місяцями. У цьому розумінні шестирічний вік – символ віку. Але різниця є: семирічний має на рік більше досвіду пізнання, соціального життя. Вчителі не можуть зрозуміти шестирічних дітей. Тому силувати, щоби вони приймали шестирічних, не слід. Давайте спочатку їх зберемо, навчимо, пояснимо, що це за вік, як із такими дітьми займатися. Давайте спочатку навчимо вчителів, а потім запросимо дітей. А вчитель приходить у такий клас зі своїм досвідом роботи із семирічними дітьми. Звичайно, скажуть, що діти не годяться для школи.
– Чернівецькі вчителі якось відрізняються від російських чи литовських?
– Різниця є. Литовці, латиші два дні сидять й нібито досліджують вас. Не посміхнуться. Але все записують! Відкриваються вони на третій день.
З чернівецькими не потрібна прелюдія. Вони вже першого дня відкриті, нібито сто разів тиснули руку один одному.
– Ви – грузин за національністю, дуже експресивна людина. Як вам вдавалося стримуватися у школі? Чи не було бажання тріснути лінійкою по чолі учня, щиро?
– Але в грузинському темпераменті є ще одна риса – любов до дитини. Стриманість – це наша риса.
Не завжди стримуєш себе. Якось дав дитині такого сильного ляпаса, що у мене досі рука горить через це. Потім я шукав учня, щоби вибачитися. Було таке. Але це у моєму житті більше не повторилося. І у ставленні до своїх дітей.
– У вас коштовний камінь на краватці…
– Цей камінь подарував друг з Латвії, меценат педагогіки, підприємець. Він фінансує наші читання. Привіз він його з Індії. Сказав, що це камінь Учителя – аметист.
– Якщо не секрет, який гонорар за ваш майстер-клас у Чернівцях? Вчителі розповідали, що здавали 60 гривень оргвнеску.
– Секрет, – відповідає замість Шалви Амонашвілі директор Відкритої педагогічної школи Сергій ВЕТРОВ. – Гроші, які тут збирають, йдуть на організацію майстер-класу, а більша частина – на видання книг з гуманної педагогіки. Шалва Амонашвілі видав вже понад 50 книг. Це некомерційні видання.