Нагадаємо, що біля села Гурівщина, за 32 кілометри від Києва, чернівецький мікроавтобус "Мерседес", який віз 13 пасажирів до столиці, на великій швидкості вдарився у причіп КамАЗа.Удар був таким сильним, що десять пасажирів загинули миттєво, можливо, навіть уві сні.
П’ятеро інших осіб, у тому числі двоє водіїв, залишилися живими. Найменше травм лікарі виявили у 16-річної Наталки Гарас із села Вали Вижницького району. За попередньою версією, причиною автокатастрофи стало те, що водій "Мерседеса" заснув за кермом. Якщо слідство це доведе, йому загрожує позбавлення волі терміном від 8 до 12 років.
"Я не хотіла ні сонця, ні місяця, а хотіла бути з сім’єю"
Ми приїхали до Нижніх Петрівців післяобідньої пори й подалися до приміщення сільської ради, бо знали, що сільський голова Костянтин Тариця, як ніхто інший, долучився до поховання п’ятьох загиблих з родини Гріжінку.
Ніхто в нашому селі не може повірити, що немає цих прекрасних людей, – ділиться Костянтин Георгійович. – Вчора у нас було храмове свято, але ніхто не веселився, всі сумують за покійними. Мірча Гріжінку був вельми життєрадісною людиною, свого часу заснував тут футбольну команду, вся його сім’я користувалася в селі повагою й авторитетом. Тисячі людей зійшлися на похорон.
Сільський голова дав у провожаті нам до садиби Гріжінку родичку загиблих пані Анжелу, яка повідомила, що дружина покійного господаря дещо оговталася від горя й зможе приділити нам увагу.
Біля невеликого помешкання Гріжінку нас зустріли брати Мірчі – Ілля й Костя, сестра Родіка. Саме вони привезли додому тіла загиблих: Мірчі, його дочки Діани, сина Олега, тещі Костянтини Костянтинівни, сестри його дружини Валентини. А племінницю господаря, теж Діану, поховали на Київщині, де мешкає сестра Мірчі – 16-річна дівчина відпочивала на Буковині у бабусі й разом з рідними їхала додому.
Коли нам видавали тіла загиблих, – каже Родіка, – довелося побачити Наталку Гарас з Вижниччини. Питалися її, чи казав щось брат перед смертю, діти. Дівчина відповіла, що нічого не пам’ятає, лише сильний удар, а коли отямилася, то побачила багато людей, які щось кричали. Відчувалося, що Наталка ще не відійшла від шоку.
Прощання перед поїздкою було таким, ніби востаннє
А ось вдову покійного Мірчі ми зустріли у Сторожинці – Олена Флорівна разом із Василем, нареченим покійної дочки, поверталися з Чернівців, де замовляли великий портрет Діани. Розмова була вельми експресивною, адже жінка лише ледь оговталася від пережитого.
Я не хотіла ні сонця, ні місяця, хотіла лише бути разом з сім’єю, – розповідає Олена Флорівна. – Чотири роки працювала в Італії, рік був зі мною і чоловік, працював на фабриці, де виготовляли запасні частини до автомобілів "Рено". До речі, коли там довідалися, що він загинув, оголосили на підприємстві траур. Завжди був уважний до мене, встане вранці, попрасує мені одяг, приготує поснідати. Але треба було їхати додому, де залишилося троє дітей: 18-річна Діана, студентка вузу, 16-річний Олег і п’ятирічна Міленка. А приїжджав чоловік до мене не лише тому, щоби заробити, а насамперед тому, що наш сукупний дохід дозволяв виробити документи для того, щоби до нас могли прибути діти. Отже, 23 серпня ми мали бути на співбесіді в Києві в італійському посольстві. Квитків на поїзд не було, якась жінка на вокзалі дала Мірчі візитку фірми, мікроавтобуси якої перевозили пасажирів до Києва. Двічі з тієї фірми дзвонили до нас додому, перепитували, чи ми не передумали їхати, тепер ніхто звідти не телефонує.
Під час проводів прощання було таким, ніби востаннє. Приміром, моя сестра, яка мешкає в Росії й з якою ми зустрічаємося раз на два-три роки, шепнула мені: "Може, вже й не побачимося ніколи!".
Чоловік казав, що передзвонить, коли прибуде до Києва, але цього не сталося. Навпаки, стривожені родичі з Києва зателефонували. Телефони дітей не відповідали, чоловіка теж. Аж під обід якийсь міліціонер повідомив про те, що сталося, а перед цим кинули трубку. Я не могла повірити, та й досі не вірю, що в одну мить Бог відібрав у мене майже всіх рідних мені людей. Не знаю, як жити далі!
Дочці сама вибирала весільну фату, адже восени готувалися до весілля – так і поховали її в ній. Ще до її загибелі ми відпочивали на природі, Діана мені й каже: "Мамо, чи буду я така щаслива в шлюбі, як ти з татом?"
Нічого не знає про їхню загибель Міленка. Ще з Італії я писала їй італійською мовою імена всіх домашніх й обводила кружечком, що означало, що ми будемо разом. Нині дівчинка пише лише моє і своє ім’я, ніби щось відчуває, хоча запитує про тата, брата і сестру.
Наступного дня після автокатастрофи мені наснився сон, буцімто я десь їду вниз, а на горі стоять Мірча, Діана й Олег, дуже сміються і сиплять на мене сніг, причому він падає на мене крізь їхні пальці…