"Хіба ви не чоловік?" – дивувалася відомий столичний мистецтвознавець, коли вперше побачила Валентину Джуранюк – косівську майстриню з кераміки.– То вже тепер я роблю якісь більш здрібнілі форми. А раніше мої роботи справді були подібні до чоловічих. У мужчин руки більші, тому і їхня кераміка не така, як жіноча – крупні форми, крупний розпис, – каже Валентина.
Чоловіки ліплять, жінки – розмальовують
По закінченні навчання в училищі Валентину Джуранюк скерували до керамічної майстерні. Аж там вона по-справжньому познайомилася з майстрами та самою косівською керамікою. Молодих майстрів було тоді багато. Чоловіки формували вироби з глини, жінки – розмальовували.
– Із самого початку мене цікавив не тільки розпис, а й формування на гончарному крузі. Усі речі, які є у моїй майстерні, я виконую сама. Єдине – не роблю випалу.
Святая святих майстра – його майстерня. У пані Валентини вона особлива. У майстерні нема жодної сучасної речі, окрім хіба що гончарного круга (він обладнаний мотором). Старий ткацький верстат. Крісло – спадок ще від діда чоловіка пані Валентини, дивної форми старовинні пляшки і, звісно, давня кераміка. Особливо помітна коломийська кераміка. Геть не така, як косівська: дуже витончений розпис, не така колоритна гама.
– Формування на гончарному крузі – це така фантастична річ, – каже пані Валентина. – Зі шматка глини просто виростає виріб. І це все – лише руки майстра і сировина.
Глина має бути чистою. Раніше її вручну очищували від камінців, нині цей процес механізовано.
– Глина – найкращий крем для рук, – жартує майстриня. – Я ще не бачила, аби якийсь гончар, коли поріжеться, забинтовував рану – у глині воно саме добре гоїться.
"Мені шкода щось продавати"
Кожна керамічна річ у майстерні пані Валентини – справжній витвір мистецтва.
– Мені шкода щось продавати. Але таке життя, – каже вона. – З чого має виживати майстер? Що зробив, те продав, на вторговане і живеш. Комбінат розпався, кожен майстер почав працювати окремо. У цьому є і якийсь позитив. Молодому майстрові, можливо, справді, краще працювати спочатку у колективі, а згодом, коли набираєшся власного досвіду, краще переходити на свої хліби.
Колись пані Валентина ходила сама на базар торгувати своєю керамікою, але не тому, що подобалося продавати.
– Наш косівський базар – це такий собі Монмартр. Майстри збираються поговорити про свої справи, про роботу, – розповідає вона.
Нині майстриня сама на базар не ходить. Ті, хто хоче щось купити, її хату й так знайдуть. Будь-хто на базарі знає, де живе Валентина Джуранюк. А кожному гостеві вона рада.
– Нині ужиткових речей уже не купують. Хочуть чогось декоративного. Навіть кахлі купують декоративні. То колись гуцули такими плитками печі викладали. Зараз ними прикрашають кухні, – каже пані Валентина. – Туристів чимало приходить щось купити. Є українці, а є й американці, поляки, канадці, навіть французи, але усі переважно українського походження. Адже українська душа прагне чогось свого. Ми тут цього так не шануємо, сприймаємо як належне. А тих, хто виїхав за кордон, де народне мистецтво практично пропало, мабуть, душа болить, хочуть мати часточку чогось свого.
Найбільше купують пласкі речі – кахлі, тарелі, котрі можна на стіну почепити.
На кахлях майстриня часто зображає сюжетні малюнки. Кольори традиційні для Косівщини – жовтий, зелений, коричневий, орнамент – зубці, копитця. Але той, хто бодай раз бачив кераміку пані Валентини, ніколи не сплутає її з жодною іншою. З одного боку, цілком збережено гуцульські традиції, з іншого – яскраво виражена власна манера і стиль. Особливість джуранівської кераміки – дерево життя, а на ньому – різні птахи чи звірі.
У Косові залишилося 17 майстрів кераміки, а було колись 50
– Є речі, з якими я ніяк не хочу розлучатися. Ось двоячки. У таких колись їжу із собою брали. Ці стоять у мене давно, – показує на шафу пані Валентина. – Часто так трапляється, що щось не хочу продавати, аж доки не зроблю кращого, більш досконалого.
Вінець усієї справи – піч. Саме від випалу залежить, яким буде потім виріб. Майстер не може заздалегідь знати, як виглядатиме річ. Адже глина потім усихає на 16%. Треба вгадати, передбачити. У художніх майстернях, там, де раніше працювали, є велика піч. Майстри збираються із своїми роботами, аби випалити глину.
На підвіконні у майстерні пані Валентини є дивний підсвічник. Він зовсім не подібний до всього того, що є тут – не така форма, не такий колір і водночас якась несамовита таємничість.
– Цей підсвічник я також сама робила, але його неправильно випалили. Він зіпсований.
Як і в кожного художника, у Валентини Джуранюк є плани і мрії:
– Добре, щоби Бог дав мені здоров’я ще працювати, бо бажання є, були б сили. Є, звісно, плани, але говорити про це не хочу, аби не зурочити.
Немає наразі майстриня своїх послідовників. Доньки вибрали інший напрямок.
– Не люблю, аби була одноманітність у родині. Нас усіх об’єднує, що ми працюємо у народному мистецтві. Хіба що онук підросте. Йому ж тільки два рочки. Хоч він і дуже непосидючий, але у майстерні нічого не чіпає. Лишень коли йому дозволять щось узяти.
Залишилося нині у Косові десь сімнадцять майстрів з кераміки, а колись було п’ятдесят. Та й кераміку більше ніхто не купує для господарства. Вона тільки прикрашає оселю.
