Троє самотніх сестер із села Розтоки Путильського району – Параска, Мелана і Васюта Григоряки – все життя прожили у крихітному однокімнатному будиночку. Так склалася їхня доля: "ходили людьми", наймаючись посапати, подрати пір’я чи погромадити сіно. За це отримували шматок хліба, рубль-два, а часом і ...нічого. "Вони ж не вміють рахувати, до школи не ходили, не такі, як усі – то й не заплачу їм...". Було й таке.
Зла на людей ці по-дитячому щирі жінки не тримають. "Бо добрих людей набагато більше, – каже одна із сестер Мелана. – Наш будиночок під час літньої повені затопило аж до стелі. Він почав розсипатися. Тоді мешканці нашого села усі разом побудували новий".
"Нам і не снилося,
що будемо мати
свою хатку"
"Не такі, як усі" сестри, як розповіли у селі, – через те, що народилися у 20-30-х роках, коли у цих краях немовлятам давали маковиння. Щоби спали – не заважали нещасним малоземельним батькам працювати у полі за шматок хліба. Через те і посмішка у них більш дитяча, і до школи майже не ходили, і розмовляє одна із сестер Параска, важко складаючи літери у слова.
– Нам і не снилося таке, що будемо мати свою хатку, – із захопленням розповідає Мелана, кутаючись у старомодне плюшеве пальто. – Будували хату всі люди. Ми лише допомагали розвантажувати будівельні матеріали. Жінки усередині все побілили. Так гарно... А на входини понаносили нам меблів, про які ми і мріяти не могли – ліжка, шафи, є навіть покривала, постільна білизна.
Щоправда, до нової хати, яку збудували односельці за свій кошт за десяток метрів від старої зруйнованої, сестри поки що приходять лише ночувати. Ніяковіючи, Мелана і Параска, які на час приїзду кореспондентів "МБ" саме мили старенькі, але чистенькі мисочки у старій хаті, пояснили це тим, що їм слід перенести до нової хати багато речей. Ці мисочки, наприклад. Та й хата нова така гарна... Односельці на ці слова лише посміхаються: "Підуть морози – позамерзають і переберуться".
Найбільша мрія сестер – радіо
або ...телевізор
– Ми всім селом зібралися, коли після літньої повені їх будинок затопило, – розповідає мешканець села Юрій Пасарюк, – і почали радитися, що робити. Розуміли, що якщо зима буде суворою, хатка завалиться. Вирішили будувати усім миром: хто мішок цементу привіз, хто – гравію, хто білив, хто мурував, хто розпилив на пилорамі виділену лісгоспом деревину. Працювали методом толоки. Бувало, що, наприклад, охочих білити жінок приходило навіть більше, ніж треба. Працювали усі. Наприклад, власник автозаправки прислав свого 17-річного сина, який бив бетон.
По закінченні будівництва односельці організували у новій хатинці "входини": прикрасили чепурненький будиночок "новосільним" деревцем із кольоровими прикрасами, нанесли продуктів. Розгублені і заплакані від щастя, яке на них навалилося, сестри зробили "прощу" за старим гуцульським звичаєм: господарі дому обмивають руки робітникам, які будували хату: "Простіть нас, може, недогодували, недоплатили..."
– Особливо слід відзначити майстрів, які зводили хату – Власія Чолана і Власія Шемберка, – додає сільський голова Розток Василь Матіос, який збирав кошти на зведення будинку. – Який будиночок вдався – на славу!
– А життя що – прожили посередньо, – посміхається Мелана. – Колись наймалися по людях, а зараз біда – немає здоров’я. Носимо на плечах дрова з лісу. А сили вже нема. Ось би хто привіз...
"А про що мрієте? Якби багатий бізнесмен привіз вам під Новий рік телевізор, якого ви ніколи не бачили, встановив на даху антену, про яку ніколи не чули?!" – запитуємо.
– Телевізор? Боронь Боже – забагато щастя, – злякано розмахує руками Мелана. – А якщо він зламається? Ми ж так засумуємо! Нам би радіо...
– А що, насправді бізнесмен привезе під Новий рік телевізор? – зачаровано заглядає в очі Мелана. – З антеною?!