Наукові праці, енциклопедії, твори, малюнки внучки Наталі, а у кутку комп’ютер – це робочий кабінет професора. На книжковій шафі – портрети молодої пари.
Зі студентами не жартував на політичні теми, бо скрізь були "вуха"
– Гості часто запитують: "Що за актори у вас тут на фото?" – сміючись, каже Леонід Іванович. – Насправді, це я та моя дружина Наталя у молодості. Тоді я був красенем. Після дев’ятого класу добровольцем пішов на фронт. Але звідти повернувся з пораненням – мені ампутували ногу. Відлежав у госпіталі і пішов на підготовчі курси. Далі вступив до університету на географічний факультет, де навчався лише рік. Потім перевівся на історичний факультет, який закінчив з відзнакою, захистив кандидатську та докторську дисертації. Працював професором на кафедрі історії КПРС.
Леонід Іванович дістає із шухляди книжкової шафи невеличкий альбом зеленого кольору.
Гортає сторінки із чорно-білими фотокартками, на яких зображені університетські друзі.
– Це мої однокурсники, мої найкращі однокашники, – пригадує він з ностальгією. – Цей альбом – мої спогади про переддипломну практику у п’ятдесятих роках у Ленінграді. Ми працювали тоді в музеях та архівах.
– Студентське життя було багатогранним, – пригадує Леонід Іванович. – Не все зводилося лише до навчання. Відвідували театр. Любив творчість Леоніда Сокирка та Валентини Зимньої. Ходили в кіно, на концерти. Гуляли на вечорах у студентських клубах університету. Нещодавно мене відвідав мій вихованець, колишній ректор ЧНУ Микола Ткач, і сказав, що я його найкращий вчитель, бо був вимогливим, але не деспотом (сміється, – ред.). Справді, коли вже став викладачем, своїх студентів завжди розумів. Багато з ними жартував, але не на політичні теми. Тоді "вуха" були на кожному кроці. Що й казати, ми жили в складний час, але я не прихильник того, щоб усе малювати чорними фарбами. Україна й тоді була у серці майже кожного.
– За свого навчання в Чернівецькому медичному інституті пам’ятаю студентів, які висловлювалися за самостійну Україну, – приєднується дружина Наталя Андріївна. – На парах їм за це ніхто нічого не говорив. Але коли наставала сесія, то один за одним студенти-патріоти не складали іспити. Права на перескладання не було і їх відраховували.
"Люблю грати на бандурі і полювати зайців"
Леонід Іванович, окрім наукової роботи, любить творити та полювати. 2000 року написав автобіографічний роман "Триптих у свічаді". Тут є страшні спогади про голодомор тридцятих років. "І досі перед очима дорослого, вже постарілого Леоніда Івановича, постають жахливі картини страхітливого минулого, – пише автор в книзі. – Запам’яталося, як напівбожевільна від голоду жінка, зайшовши у двір, кинулася до корита для свиней і разом із поросям почала жадібно поїдати злиденний поросячий обід…"
Останнім часом до Леоніда Івановича приходить натхнення писати романси.
– Сам я родом із полтавського полку козаків. Неподалік від мого місця народження розташована відома Решетівка. Тому не дивно, що у мене є любов до музики, народної творчості. Я купив собі бандуру, налаштував і сам навчився грати, хоча знаю лише назви нот, – розповідає Леонід Іванович.
Найпершою шанувальницею творчості Леоніда Васюка є дружина Наталя Андріївна. Познайомилися вони у травні 1947 року.
– Наталя була подругою моєї сестрички Валі, – із ніжністю в голосі розповідає Леонід Іванович. – Ходила моя кохана тоді у сьомий клас. Я і подумати не міг, що це моя доля. Одного зимового вечора наші родини сиділи за сімейною вечерею. Як раптом мати Наталі каже: "Діти, а чи не час вам справляти весілля?" Наталя сором’язливо зашарілася, а я був на сьомому небі від щастя. Знаєте, повінчалися ми лише у день нашого золотого весілля. Адже, згідно з радянською ідеологією, вінчатися у церкві не дозволялося.
У Леоніда Івановича є три бойові ордени Вітчизняної війни першого та другого ступенів, дев’ятнадцять медалей.
– Та любив я воювати не лише на фронті, а й на полюванні, – з гумором каже затятий мисливець. – Почалося все з того, що я придбав добру мисливську рушницю МЦ-21-12, п’ятизарядний напівавтомат. Рушниця прекрасна, хоч із "характером". До неї треба було звикнути. Але це не вада – до рідної дружини і то треба звикати. А то ж рушниця! Люблю зайців стріляти. На Буковині полювання на хутрового звіра розпочинається у грудні. Мій улюблений мисливський район – Заставнівщина. Ніколи не забуду своїх пригод. У мене була машина "Волга" – "двадцять четверта". Простора машина – вміщалася уся моя бригада. На призначеному місці нас завжди чекав єгер.
Леонід Іванович в одній руці тримає фотографії, в іншій аркуші з власними романсами.
А потім, ніби спохопившись, підсумовує:
– Найбільше запам’ятовується те, що відбувається вперше. Таке, як "перший раз у перший клас" – перше кохання, перший стрибок з парашутом, перше полювання…
