65-річний Віктор Зеленко все життя пропрацював механізатором. Найбільш яскравою сторінкою біографії він вважає зйомки у кіно. Каже, що погодився на участь у білогвардійсько-комсомольській масовці тільки заради цікавості. Та й розваг 1969 року в Старій Красношорі було небагато.
"І платили вони за мірками кінця 60-х дуже непогано – три рублі на день", – посміхається Віктор Францович.
"З ношами
з "покійником" простояли весь день"
– Мені тоді було 25 років, працював на Красноїльському деревообробному комбінаті робітником, – пригадує він. – До села приїхала знімальна група з кіностудії ім. Довженка, розповіли, що знімають фільм про відважного комсомольця Віталія Бонівура, і запросили знятися у масовці. Пообіцяли три рублі на день. Я одразу погодився, бо було цікаво, як знімають кіно. І не пожалкував!
Щоранку нам видавали костюми, залежно від ролі, яку слід було виконувати того дня. Мені дісталися форма білогвардійця, на погонах якого чомусь була цифра "12", та біла білизна, у якій мене повинні були заарештувати.
Найбільше складнощів виникло, коли знімався у білизні: за сценарієм один із солдатів підняв гранату, крикнув "Лягай!", а ми почали падати додолу. Скільки разів ми падали й піднімалися – не полічити! Найбільше крику було від постановника. Як він тебе поставив – так ти і мав впасти.
Важко було зніматися в епізоді, де ми викопували яму, щоби поховати свого товариша, а згодом урочисто ховали його. Ми з тими ношами з "покійником" простояли весь день: то це не подобалося операторові, то те…
"Кулеметом кіношники вибили вікно сільської хати"
Із цікавістю Віктор Францович спостерігав, як знімався головний герой картини Бонівур, якого грав Лев Пригунов.
– Вродливий був актор, – пригадує він. – Перед зйомками обов’язково навідувався до сільського буфету, де перехиляв чарчину. Настрій вже інший тоді був. Натхнення! І грав чудово!
Під час зйомок я розгледів багато хитрощів, до яких вдаються кіношники: у фільмі мужній комсомолець Бонівур падає з такого високого дерева на підводу, що у глядачів аж дух захоплює. Насправді Бонівур висів на низенькому дереві, практично торкаючись ногами землі, а оператор ліг на землю й звідти знімав "страшний" трюк, тому й ефект відповідний: синє небо, височінь…
Подібним чином знімали кадр, де герой повинен був підняти на диби коня і при цьому граціозно втриматися у сідлі. Зважаючи на те, що актор заледве виліз на того коня, його зняли бодай у такому положенні. Потім він зліз, підійшли солдати, підняли коня, відзняли це, під час монтажу наклали обидва зображення – і чудовий кадр готовий.
З приємністю Віктор Францович зазначає, що кіношники не залишили жодної шкоди після себе у селі: після зйомок епізоду, де герой кулеметом вибиває вікно сільської хати і починає щосили палити холостими, приходив столяр, який оперативно усував всі поломки.
Водій, який возив кіногрупу, навіть симпатію у Старій Красношорі знайшов – регулярно забігав до однієї місцевої красуні.
Побачив себе Віктор Зеленко у кіно вже за багато років після того, як фільм вийшов на екрани.
– Коли я його дивився зі знайомими у Криму, вони не повірили, що фільм знімали на Буковині, – пригадує він. – "Події у фільмі розгортаються на Далекому Сході, а ти стверджуєш, що це краєвиди Старої Красношори!" – казали вони мені. Виходить, що кіношники вирішили, що наше село подібне до сіл Далекого Сходу.
Я завжди вглядаюся, коли переглядаю цей фільм у масовку – шукаю своє обличчя. Одне погано: дуже нечітко мене видно. Але я все ж із приємністю згадую ті дні: усе ж таки побачив, як знімають кіно!