
Життєвий шлях майбутнього тренера і чемпіона був нелегким – він вже змалку звик до важкої праці, а його трудовий стаж розпочався з шістнадцяти років.
– Моя мама родом із Дніпропетровщини. Після війни її направили на роботу на Буковину учителем початкових класів, – розповідає Володимир Іванович. – Спочатку працювала на Путильщині, а пізніше – в Чернівцях, де я й народився.
Але сталося так, що батько, військовий, покинув нас із матір’ю, коли мені було три роки. Коли підріс, почав їздити до батька на канікули в Горлівку Донецької області, де він мешкає й досі. Ось тоді я й долучився до техніки, адже тато мав не лише машини й мотоцикли, а й лагодив їх чужим людям. Я йому допомагав щоліта й перебрав від нього багато корисного. Пізніше мені це знадобилося. А коли мені виповнилося 12 років, батько вперше дозволив самостійно їхати за кермом автомобіля "Москвич". Одне слово, ми з ним перебрали власними руками не одну машинерію. Та так, що я легко вправлявся і на мотоциклі, і на машині. До речі, у моїх нинішніх водійських правах відкрито всі категорії.
– А як сталося, що ви в "гонщики пішли"?
– Я закінчив курси водіїв, певний час мешкав у Львові, де працював токарем на військовому заводі, а потім повернувся до Чернівців, за якими сумував. Ось тоді й зустрів свого давнього знайомого. Він мені й порадив податися на станцію юних техніків, яка була розташована тоді на нинішній вулиці Шептицького. Я послухався поради й почав тут працювати водієм. Гуртки автомоделювання тоді тут вів Михайло Гольдман, який займався кордовим автомоделюванням. А я невдовзі очолив гурток автоконструювання.

Як пригадує Володимир Миронов, свій перший карт вони з хлопцями змайстрували з водопровідних труб. Спроба виявилася невдалою, бо мотоцикл був дуже важким і неповоротким.
– Тоді ми знайшли інший вихід – почали використовувати велосипедні рами, метал яких був гнучким і легким, – продовжує Володимир Іванович. – Двигуни брали від мотоцикла "Мінськ", а колеса, так звані "дутики", від автотрапів до літаків в аеропорту, зрозуміло, списані. Таким чином, ми змайстрували десять машин. Іноді над одним доводилося місяцями чаклувати. Найбільшими нашими конкурентами були харків’яни: там працював велосипедний завод. Крім того, тамтешні підприємства завжди допомагали дитячим гурткам технічної творчості. Тобто до 1974 року ми солідних призів на змаганнях не могли завоювати – перемоги отримували команди як не з Харкова, то з Донецька. Щоби навчати хлопців, мені довелося самому сідати за кермо карта. Тренувалися на доріжках у скверику біля приміщення станції юних техніків: гул був такий, що тролейбуси на вулиці Руській зупинялися. Як граючий тренер, разом з підопічними я неодноразово брав участь у змаганнях.
– Чому ж не вдавалося перемогти?
– Річ у тім, що суддями завжди були харків’яни, які й давали призові місця своїм землякам. Однак у 1974 році чемпіоном України, а пізніше і СРСР став мій вихованець Сергій Чубенко, перший і останній українець, який входив до збірної Союзу, а також єдиний майстер спорту міжнародного класу з картингу в Радянському Союзі. Це був надзвичайно талановитий і працелюбний юнак. Незважаючи на те, що він мешкав в різних райцентрах області – така була робота в його батька, – він ніколи не спізнювався на заняття в гуртку. А перемагав він так красиво і впевнено, що ніхто з суддів не міг навіть насмілитися не віддати йому перевагу.
У місті досі немає картодрому, тому змагаються в аеропорту
– Як же вам вдалося прорвати суддівську кругову поруку?
– 1977 року я став суддею республіканської категорії з автомотоспорту, міг отримати і всесоюзну, але для цього потрібно було поїхати до Москви з непорожніми руками, чого не хотів робити. Хоча якось у Києві доводилося судити і змагання союзного рівня. Перший конфлікт з нечесними суддями виник у мене в Горлівці, де був перший в Україні картодром. За моїми даними, виходило, що перше місце в змаганнях посіли буковинці, однак київський чиновник повідомив, що друге. Мовляв, яка тобі різниця, та й відповідні протоколи вже підписані. Однак я підняв на ноги усіх суддів, звірили результати, і наша команда отримала перше місце. Відтоді ніхто вже не намагався шахраювати.
Щоправда, були інші неприємності. Скажімо, якось судив всесоюзні змагання у Чернівцях. Сталося так, що один з гонщиків перелетів через огорожу і впав в урвище. На щастя, хлопець вижив.
За роки незалежності України вихованці Володимира Івановича – постійні лідери республіканських змагань. А з 1995 року і донині команда Миронова посідає першість у змаганнях такого рівня і є десятиразовим чемпіоном України. Щоправда, у Чернівцях досі немає картодрому, тому змагання доводиться проводити на вертолітному майданчику аеропорту. Про велику любов Володимира Івановича до картингу свідчить і те, що після закінчення університету він деякий час очолював станцію юних техніків, але не зміг без "живої" роботи і повернувся до своїх вихованців. Свого часу відмовився він і від посади заступника начальника обласного управління освіти.
У кабінеті Володимира Івановича немає різних призів і кубків радянської пори, лише ті, які отримав він і його "хлопчики" за останні 15 років. І ось чому. Якось до нього завітав один з освітянських чиновників високого рівня і взявся шпетити господаря за те, що той, мовляв, зберігає символи комуністичної доби. Та ще більше він розлютився, коли виявив за шафою запорошений пилюкою портрет вождя світового пролетаріату, про якого Миронов давно забув. Це було явним приниженням гідності, адже розмова відбувалася в присутності колег Володимира Івановича. Не витримавши, господар відповів: "А хіба не ви колись змусили мене його портрет туди повісити?"
Після цього чиновник мовчки вийшов з кабінету.