Чотири роки тому у родині чернівчанки Сільвії Пержул з’явився трирічний синочок Андрій. Сільвії зателефонувала з Польщі колишня сусідка і попросила взяти до себе її сина, який перебував на той час у Будинку дитини. Казала, що лише на два місяці, а як з’ясувалося – на роки.
Цього року Андрій закінчив перший клас – росте чемним і розумним. До речі, днями цьому симпатичному хлопчикові виповнилося рівно сім років.
Сусідка попросила взяти сина лише на два місяці
– Колишня сусідка Наталя зателефонувала з Польщі і попросила взяти її сина з Будинку дитини, щоби доглянути за ним протягом двох місяців, доки вона не повернеться із-за кордону, – пригадує Сільвія. – Це вже потім з’ясувалося, що його туди немовлям принесла рідна бабуся, сказавши, що дочка за кордоном, а вона хвора, тому не може виховувати дитину, а з часом донька повернеться з-за кордону і забере дитину. Насправді ж мама дитини мешкала в місті протягом року, а потім виїхала. Коли хлопчикові виповнилося три роки, слід було визначатися: або його усиновляють, або відправлять до Оршівського дитячого будинку. Наталя не хотіла, щоби дитину хтось всиновлював, але й не хотіла повертатися додому, тим паче – піклуватися про дитину. Тоді вона і зателефонувала до мене, запевнивши, що це всього на два місяці…
Сільвія – інвалід дитинства після ДЦП, тому у неї хворі ноги. До того ж, сама виховувала двох донечок, бо чоловік раптово помер. Але її мама Стефанія Йосипівна вирішила, що слід взяти хлопчика, допомогти. Наталя раз чи двічі надіслала дитині якусь допомогу, а потім зникла.
Андрійко ж тим часом звик до нової родини, полюбив Сільвію і її маму. Хоча проблем не бракувало – у нього були порушення: часто кричав уві сні, був неспокійним, міг кудись сам піти, але повертався.
Сільвія з дочками багато пережила після смерті чоловіка, бо він був надійною опорою в сім’ї. І коли з’явився хлопчик, додалося переживань. Два роки і три місяці суд вирішував, щоби позбавити зниклу маму прав на дитину. Опікунська рада подала до суду, що мама не цікавиться вихованням дитини – ні матеріально, ні морально.
– А ми просили, щоби нам дали права на дитину, щоби отримати хоч якусь допомогу на хлопчика, бо ці роки ніхто нам не допомагав, і суд нарешті прийняв рішення – згадує Сільва. – Ми ще й рідну бабусю Андрійка поховали, бо нікому було. Моя мама Стефанія Йосипівна оформила опікунство над хлопчиком.
Відтоді минуло чотири роки. Андрійко закінчив перший клас. Змінився, став спокійнішим. Він пишається своєю сім’єю: мамочкою Сільвочкою, бабусею Стефанією Йосипівною і сестричками.
"У 10 років він може сам вирішити,
з ким залишитися"
Сільвія каже, що ані на краплю не жалкує, що взяла хлопчика на виховання.
– Він тепер наш. Ми могли його віддати до Оршівського дитбудинку, але поки що тягнемо самі. Я майже нікуди не ходжу, але працюю вдома, часто шию ночами, бо троє дітей – це нелегко. Андрійко нам рідний. Бачили би ви його очі, коли він повертається зі школи і захоплено розповідає про друзів-однокласників, класні справи, вчительку. Хлопчик цікавий, має друга – собаку Чарліка, з яким не розлучається.
Щоправда, мого рішення ніхто не схвалював. Казали: "Навіщо це тобі? Це ж проблеми і труднощі!" Але ці рідні оченята так дивилися на мене… Ну, як було його покинути? Ми любимо його, а він – нас.
Із самого початку ми потерпали через його незрозумілу поведінку: все хоче відразу, скрізь йому треба. Думали – переросте. І справді – він змінився, став спокійнішим. Доки можемо – виховуємо. Бабуся тішиться онуком і балує його. Стараємося для нього, як для рідного.
Наприкінці розмови запитую Сільвію, чи змогли би вони віддати хлопчика, якби довелося.
– Не знаю. Він тепер – член нашої сім’ї. У 10 років він зможе вирішити сам, з ким йому залишатися. Про його матір ми нічого не знаємо. Треба в розшук подати, але… навіщо? Якщо їй самій цього не потрібно...
– Дивує, що сьогодні молоді матері не замислюються над майбутнім своїх дітей, відмовляються від них, – каже жінка-інвалід Сільвія, якій і так нелегко в житті, але вона приголубила дитину, виховує і ділиться з нею усім.
