Чернівецькій письменниці Христі Венгринюк лише 19 років, а світ вже побачив її другу за рахунком книжку "Голий нарКОТИК". Своїм першим "Катарсисом" вона поділила публіку на щирих прихильників та людей, які просто відмовляються сприймати її літературу. Дедалі частіше про Христину кажуть, що її література шокує. 2 листопада в "Автографі" відбулася презентація "Голого
нарКОТИКа".
– Христю, чим твоя нова книжка відрізняється від попередньої?
– Лише тим, що люди її якось неправильно розуміють і переважно неадекватно реагують. Я досить часто чую, що "Голий нарКОТИК" – книжка матюкальна та порнографічна. Після цього беру книжку в руки і переглядаю її. Є сторінки, на яких немає жодного нецензурного слова. При цьому в сучасній українській літературі є багато творів, де матюки можна знайти ледь не в кожному реченні.
– Ображаєшся, коли люди, що знають тебе за творчістю, кажуть, що ти "збоченка"?
– Я вже до того звикла. Коли людині щодня кажуть, що вона дурна, – то вона стає дурною... Тому люди, які постійно кажуть, що я "збоченка", самі винні у тому, що я на неї перетворююся.
– Можеш пригадати, що вперше у житті ти написала?
– Мені було шість років, і я написала віршик, який, до речі, досі пам’ятаю. А ще пригадую, що він був написаний на промокальному папері. Я прийшла до школи і віддала його вчительці, але вона сказала, щоби мамі я його не показувала. Мабуть, їй не сподобалося...
– Твою першу книжку внесено до програми на філологічному факультеті. Як воно вивчати себе?
– Не знаю, бо вивчатиму у наступному семестрі. Однак мені здається, що це шалено незручно. Мабуть, не дуже приємно, коли людина, яка сидітиме поруч, буде змушена мене вивчати.
– Автографи часто просять?
– Останнім часом досить часто. Підходять незнайомі мені люди і просять, щоб я їм розписалася на книжці. Зазвичай це молодь. Однак мене ще ніколи не просили залишити автограф на простому папірці. Після виходу першої книжки до мене підходили і казали, що вона
гарна. А тепер часто роблять дурнувате обличчя і мовчать... Ще кажуть, що моя література страшна або класна... Враження неоднозначні.
– То твоя популярність допомагає чи шкодить?
– Я не вважаю себе популярною.
– Як до твоєї літератури ставляться батьки, друзі?
– Тато ставиться погано. А мама навпаки – дуже добре і підтримує мене цим. Друзям також подобається. Надзвичайно приємно, коли вони цитують уривки з моїх творів, однак не прикольно, коли я того не розумію (сміється). А деякі товариші ховають мою книжку від своїх батьків.
– Твої персонажі вигадані чи є реальні прообрази?
– Більшість вигадую, але потім їх зустрічаю. Це страшно.
– Ти часто пишеш про жінок так, ніби справді у них закохана. Можна спитати, якої ти сексуальної орієнтації?
– Останнім часом мені здається, що я ніщо не можу полюбити: я не некрофілка, не зоофілка, не лесбійка і не гетеросексуалка... Можу лише сказати, що морально жінок люблю більше за чоловіків.
– Кого з письменників можеш виділити особисто для себе?
– Маркеса, Кафку, Едгара По, Коцюбинського, Мар’яну Савку, а також сім’ю Андруховичів (разом з Бондарем). Дуже мені подобається Кодзі Сузукі, повірте, книжка далеко не така попсова, як фільм.
– Як Христя Венгринюк виглядає вдома?
– Мене вдома немає (сміється). У мене зелені пухнасті капці, а сплю я на подушці у формі качечки. Довкола все – у засушених пелюстках троянд.
– Що для тебе є наркотиком?
– Це друзі, вони – моє життя, кава, моя Ліза та література.
– Ім’я Ліза перманентно з’являється у твоїй творчості. Хто це?
– Це суцільний крик та емоції, найпрекрасніша та найдорожча мені істота... Це моя кішка.