Найбільше томів мала справа квартирного злодія
– Як ви потрапили на службу до міліції?
– В армії я служив у спортивній роті у Львові. Мав неабиякі спортивні досягнення. Однак розумів, що кар’єра спортсмена – це не на все життя, тому вирішив вступати до Вищої слідчої школи МВС СРСР у Волгограді. Свою першу кримінальну справу я розслідував ще коли вчився там. Ми на четвертому курсі проходили практику, і мені довелося працювати в тракторно-заводському райвідділі. Там і розслідував крадіжку чоловіком сервізу у своїх родичів. Молодим слідчим завжди дають найпростіші справи, а потім, поступово, з набуттям досвіду – більш складні.
– А яка найбільша кримінальна справа була у вашій практиці?
– Одного разу довелося розслідувати кримінальну справу, яка мала 120 епізодів. Група з п’яти осіб "бомбила" придорожні магазини. Вони діяли в декількох областях Західної України. У нашій вони скоїли десь 90 крадіжок. Кожен епізод довелося відпрацьовувати, встановлювати, яким чином злодії проникли до магазину, що вкрали. Звичайна кримінальна справа – це десь 50 аркушів. А коли ми передавали справу колегам із Івано-Франківщини, де ця група теж "наслідила", у ній було 20-25 томів. А взагалі, найбільше епізодів мала кримінальна справа квартирного злодія, якого не так давно зловили в Чернівцях.
– Роботу слідчого часто романтизують. Чи є ця романтика насправді?
– Я з дитинства мріяв стати слідчим під враженнями від фільму "Слідство ведуть знатоки". Там все так просто. Допитав швиденько слідчий підозрюваного, і той зізнався. Приїхав на місце злочину і забрав речовий доказ. У житті все виявилося набагато складніше. Щоби допитати підозрюваного, потрібна щонайменше година, а щоби він зізнався, може відбутися не один допит. Речовий доказ вилучити можна тільки за участю понятих. Його треба описати, запакувати, тобто дотриматися дуже багатьох формальностей. Романтики в цьому мало. Потрібна напружена праця із врахуванням дуже багатьох нюансів.
Фальшиві гривні робили навпроти райвідділу міліції
– Наскільки важливо у вашій роботі вміти знаходити з людьми спільну мову?
– За кожним злочином стоять люди – підозрювані, потерпілі, свідки. До кожного допитуваного треба знайти підхід, встановити психологічний контакт. Від цього дуже багато залежить і під час розслідування, і потім. Часто доводиться зустрічати своїх колишніх підслідних, які вже відсиділи і вийшли на волю. На мене вони нормально реагують, вітаються. Завжди треба залишатися людиною.
10 років тому у Чернівцях затримали хлопця, який збував фальшиві гривні. Він приїхав з іншої області, жив у знайомої дівчини. Коли його привезли до мене на допит, я почав придивлятися. Хлопець такий міцний, спортивної статури. Розговорилися. Я свого часу був срібним призером СРСР із самбо та дзюдо, п’ятикратним чемпіоном України. У Чернівцях займався кунг-фу. Тож я запитав у підозрюваного, яким спортом той займається. Хлопець відповів, що веде секцію з карате. Тоді я кажу: "Я тобі зараз покажу один удар, якщо не зможеш повторити, розкажеш мені все." Він погодився. Коли ж я показав удар, хлопець каже: "Ні, повторити не зможу." Тут він і почав все розповідати. Виявляється, фальшиві гроші реалізували по всій Україні, і у їх виготовлені був задіяний співробітник міліції. Протягом трьох днів ми заарештували 11 осіб. Факсом скидали в інші області відразу санкції на арешти. Нам вдалося вийти навіть на обладнання, на якому гроші робили. Це доволі рідкісне явище. Таке стається раз на 15-20 років. Виявилося, що фальшивки штампували навпроти райвідділу в одній з областей. Причому виготовляв їх інженер експертно-криміналістичного центру. За розкриття цього злочину мені міністр достроково дав звання полковника міліції.
– Пам’ятаєте, скільки справ розслідували за свою практику?
– Кількість справ порахувати дуже важко. Були різні – і прості, і складні. Однією з найскладніших була справа про розбійний напад у Хотині. Десь у 1983-1984 роках оперативники встановили, що група з п’ятьох осіб готується скоїти напад на квартиру хотинчанина, який керував швейним цехом. Вони знали, що в того є гроші, здійснили розвідку, а коли прийшли нападати з двома обрізами рушниць, побачили у дворі людей і не змогли скоїти напад. На квартирі їх вже чекала засідка. Було дуже важко довести, що вони не добровільно відмовилися від злочину, а не довели розбій до кінця через не залежні від них причини. Затримали групу десь через місяць. Ми буквально по крупинках збирали інформацію про те, що зброї вони не позбулися, а стріляли з неї, ремонтували.
"Крадіжку відеомагнітофона не помітили, бо не вміли ним користуватися"
– Чи бувають якісь курйозні випадки під час розслідувань?
– Бували і курйози. Один із злодіїв з таким захопленням та радістю показував нам магазини, які він обікрав та розказував, як він до них залазив, що стримати усмішку було досить важко. А якось затримали за крадіжки групу хлопців, почали їх перевіряти на причетність до інших злочинів і один зізнався, що вкрав з училища, де навчався, відеомагнітофон. Там купили до фізичного кабінету один з перших радянських "відиків". Ним ніхто не користувався і апаратура лежала в коробці на шафі. Хлопець вночі відчинив ворота у двір училища, вхідні двері та викрав магнітофон. До того ж коробку залишив лежати на шафі. Це сталося за три місяці до його затримання. Ми приїхали з ним для відтворення обстановки та обставин подій і кажемо адміністрації училища: "Вас обікрали". А вони: "Ні, у нас нічого не пропало. Відеомагнітофон там, на шафі". Полізли, подивилися, а його нема. Вони, напевне, ще з півроку не помічали би його зникнення.
– Чим відрізняються злочинці за часів СРСР від теперішніх?
– Злочинці завжди є злочинцями. Теперішні більш жорстокі, серед них більше молоді. Кримінального досвіду вони тепер набираються навіть з кінофільмів. Дуже часто доводиться стикатися з тим, що вони копіюють злочини, побачені по телевізору.