Якщо дошукуватися основної і визначальної причини "холодної громадянської війни", яка вже кілька місяців точиться між президентською і кабмінівською гілками влади, а точніше – між двома головними в державі Вікторами, то перше, що спадає на думку, – це конституційна реформа. Ось і Юлія Тимошенко каже, що цей конфлікт відбувся би незалежно від того, хто сьогодні на посту прем’єра, а хто – президента, тому що він закладений змінами в Конституції. Так вважає не лише лідерка БЮТ, тож про цю війну можна говорити, що вона породжена Конституцією. Можна про неї (війну) також сказати, що вона – світоглядна, цивілізаційна, геополітична, як і можна цю війну назвати так, як зловтішники – помаранчевий майдан, змаганням мільйонерів з мільярдерами, а можна просто озвучити доступну для всіх банальність – боротьба за владу.
Але, як і все в Україні, – це дивна війна. Для публіки вона – "за правое дело" і до переможного кінця, а за кулісами точиться за принципом "що я за це буду мати?", тобто, тільки-но з’являється можливість для взаємовигідного торгу, і такий торг відбувається. Взяти, скажімо, останнє перемир’я. Про людське око воно сталося через візит В. Путіна, смерть Туркменбаші і відкриття сезону зимових свят, а насправді просто сторгувалися: підписання державного бюджету в обмін на… посаду голови СБУ і, можливо, збереження Б. Тарасюка на чолі МЗС. Тож хай воюють собі на здоров’я і миряться ворогам на шкоду. Але кожна війна, навіть така смішна, як наша теперішня, має одну прикру особливість: вона може розростатися, переформатовуватися і виходити з-під контролю. Колись Ленін закликав пролетарів усіх країн перетворити війну імперіалістичну (Першу світову, хто забув) на війну громадянську. В Україні на нинішньому історичному етапі війна між гілками влади може перерости у війну влади проти населення (дехто стверджує, що вона вже триває повним ходом), або ще гірше – вийти з-під контролю і перетворитися на війну всіх проти всіх. Як казав персонаж одного телебойовика: "У всьому світі йде війна. Всі воюють, але про це не знають".
У цьому контексті цілком логічним виглядає створення відставним міністром, одним із найрейтинговіших на сьогодні політиків Юрієм Луценком такої собі народної самооборони, покликаної захищати якраз населення від влади. Та ця луценківська самооборона така ж дивна, як і війна з перервою на обід. По-перше, вона орієнтована лише на соціальний захист утискуваного владою населення, ігноруючи при цьому приниження національної гідності, зокрема зневаження прав україномовних громадян. По-друге, гнівний пафос Луценкової самооборони націлений лише проти однієї гілки влади (уряду Януковича, сформованого антикризовою коаліцією), а не влади взагалі, мало того, енсовець Луценко закликає до підтримки президента Ющенка, так ніби не маневри останнього призвели до цієї вовтузні, хаосу і бєспрєдєла (вже без лапок, як ми домовилися раніше). По-третє, в розвиток подальших торговельних домовленостей між Януковичем і Ющенком Луценка можуть призначити головою СБУ, і тоді йому буде вже не до народної самооборони, простіше кажучи, з неї, як і з безлічі попередніх політичних проектів, створених "згори", вийде – пшик.
Якщо далі трохи поміркувати на тему теорії війни, варто нагадати, що рано чи пізно кожна війна закінчується, тим більше – війна всередині влади (як відомо, крук крукові око не видзьобає), але українська внутрішня, хатня, аби не вживати ще раз "громадянська", війна зазвичай закінчується зрадою. Хоча для кого це відкриття?