Юній чернівчанці Сільвії Загарійчук не виповнилося ще й вісімнадцяти, коли її силоміць забрали в Радянську армію просто з фабрики, де вона тоді працювала. Не дали навіть попрощатися з рідними. Служила тендітна дівчина у танкових військах, була санінструктором та перекладачем, оскільки добре знала декілька мов, зокрема і німецьку. На початку 1945-го Сільвію тяжко поранило. Лікарі навіть не сподівалися, що вона виживе. Батьки отримали похоронку на доньку, відправили молебень за упокій її душі. Цей трагічний документ і досі зберігається в сімейному архіві родини Проценків. Але дівчина вижила, хоча залишилася без одного ока. Майже півтора року пролежала у госпіталях, перенесла декілька операцій. А в одній із київських лікарень зустріла вродливого 20-літнього офіцера Миколу Проценка. Після поранення він був зовсім незрячим. Та це не відштовхнуло дівчину, котра одразу ж закохалася у стрункого, підтягнутого військового. Він годинами сидів біля неї після чергової операції, доглядав, наче малу дитину. Незабаром вони одружилися. І до рідних Чернівців Сільвія повернулася з чоловіком. За роки подружнього життя у них народилося четверо дітей.
– Батьки були дуже щасливими у шлюбі, – розповіла "МБ" донька Тетяна. – Вони так кохали одне одного, що майже ніколи не розлучалися. І з такою ніжністю ставилися одне до одного, що хотілося плакати. У нашому домі було постійне відчуття любові, добра, спокою. Хоча батько ніколи не бачив маму, та вважав її найгарнішою жінкою у світі. Він намагався їй у всьому допомагати. Ходив із нею на базар, мив підлогу, посуд, навіть вікна, для чого виготовив спеціальну щіточку. Вмів в’язати крючком, навчив цього і мене. Мав батько три освіти. До війни закінчив військове училище, а вже будучи сліпим – музичне училище та вищу партійну школу. Майстерно грав на фортепіано та баяні. Вигадував різні добрі історії, які міг розповідати годинами. І навіть допомагав нам робити уроки – диктував диктанти, перевіряв математику. А вечорами ми всі збиралися в кімнаті, і батько читав вголос книжки за спеціальною азбукою для сліпих. Цю любов до читання він прищепив усім своїм дітям. Для нас він був найкращим другом та порадником. І дуже тішився, що всі його діти отримали вищу освіту. А мама постійно щось робила – доглядала за нами, наводила порядок у домі, варила, прала. Навіть роботу брала додому, щоби заробити гроші. І це при тому, що була інвалідом по зору та перенесла десятки операцій.
Подружжя Проценків стало одним із засновників Чернівецького товариства сліпих. Саме у їхній квартирі на вулиці І. Франка обговорювалося питання про створення цього товариства. Вже 8 квітня 1955 року до роботи приступили перші працівники – незрячі та інваліди по зору. Серед них були і Сільвія та Микола Проценки. Перша продукція, випущена УТОСом, – в’язані сітки для продуктів, із якими чернівчани ходили до магазинів. Коли підприємство почало розвиватися та розширюватися, Микола Проценко став інструктором – навчав працювати молодих хлопців та дівчат. І до кінця свого життя був незмінним головою організаційного бюро товариства. Помер він від інфаркту у 58 років. Сільвія дуже тяжко перенесла смерть чоловіка – і повністю осліпла. Зараз вона проживає з донькою Тетяною. Часто перебирає руками знімки багаторічної давності, на яких вони з чоловіком – молоді та вродливі, ніжно гладить їх, наче намагаючись повернути своє єдине кохання.
