Днями Антон Дмитрович і Ганна Антонівна Сакундяки відзначили 50 років свого подружнього життя. Привітати їх із золотим ювілеєм до Палацу урочистих подій прийшли двоє доньок із зятями, внуки, родичі, знайомі.Свято було надзвичайно трепетним – хтось навіть просльозився.
– Ми познайомилися на танцях у клубі залізничників, – пригадує Антон Дмитрович. – Було це взимку 1957 року. Я навчався на історичному факультеті Чернівецького університету, а Ганнуся тільки закінчила школу. Вона і тепер дуже гарна, а тоді була просто красуня, тому і привернула мою увагу. Влітку я поїхав у складі студентського загону до Казахстану збирати урожай. А повернувшись, запропонував Ганнусі одружитися. Відтоді ми майже ніколи не розлучалися, хіба що під час моїх відряджень. Після закінчення університету п’ять років відпрацювали на Хмельниччині, а 1963-го повернулися в місто своєї юності – Чернівці. Спершу я учителював в одному із сіл Сторожинецького району, а потім довгі роки трудився в Чернівецькому краєзнавчому музеї, навіть деякий час очолював його. Згодом мені запропонували посаду директора спеціалізованої школи-інтернату №2 для дітей зі слабким слухом, де я й досі працюю вихователем, хоча давно вже на пенсії. А дружина присвятила своє життя службі побуту, дітям, онукам і мені. Головне в сімейному житті – вміти поступатися і розуміти одне одного, ніколи не робити з мухи слона, бо всіляке трапляється. Бувало, приходив із роботи стомлений, ні з ким не хотілося розмовляти. То сідав у крісло у вітальні і мовчав, а Ганна мене не чіпала, ніколи не лізла в душу, ні про що не розпитувала – вміла тримати паузу. Пізніше, відійшовши трохи, сам їй про все розповідав. Отож в особі своєї дружини я, можна сказати, виграв джек-пот на все життя.
– З роками у нас нічого не змінилося: не стало менше ні любові, ні розуміння, – зізнається Ганна Антонівна. – Жінці потрібно бути лагідною, доброю, люблячою – тоді все буде добре в сім’ї. Чоловік мені завжди у всьому допомагав. Він займався господарством, хоча грошима розпоряджалася я. Антон дуже любив, коли я гарно одягалася. Весь час казав: "Йди купи собі щось". Навіть коли ми йшли на базар, оглядав мене з ніг до голови, як виглядаю. І ніколи не ревнував мене, не влаштовував сцен.
– Мої батьки завжди були для мене прикладом, – розповідає молодша донька Ольга. – Вони й досі кохають одне одного, а, може, ще й більше, ніж у молодості. Тато дуже беріг маму. Наполягав, щоби вона лягла і відпочила, а сам прасував нам із сестрою шкільні форми, допомагав робити уроки, читав книжки, водив у "Малятко" на мультфільми. І доки ми сиділи в кінотеатрі, чекав нас на вулиці. А коли їздив у відрядження, привозив своїм "коханим жінкам", як називав нас, гарні речі. На 8 Березня обов’язково дарував три букети квітів, мамі – її улюблені червоні гвоздики та парфуми, а нам із сестрою – ляльки. Якщо батьки добре живуть, то в їхніх дітей теж все ладнається. Може, тому я також зустріла ту одну-єдину людину, без якої життя немає змісту, – свого Ігоря. Так вийшло, що ми з чоловіком живемо в Москві, але часто приїжджаємо до батьків. А потім разом навідуємося до сестри у Санкт-Петербург, де вона мешкає із сім’єю.
– Цього року, 3 липня, ми з чоловіком В’ячеславом відсвяткували срібний ювілей свого подружнього життя, – хвалиться старша донька Олена. – Тож йдемо шляхом батьків. До речі, вони прилітали до нас на це свято. Мій чоловік завжди каже, що йому пощастило з тещею, бо вона називає своїх зятів синами і сприймає їх, як рідних. А батько був для нас із сестрою зразком справжнього чоловіка. Він намагався втілити в життя наші бажання. Пригадую, якось ще школяркою я подивилася фільм "Прокажена", де головна героїня прокидається в кімнаті, закиданій трояндами. Тоді я зізналася батькові, що теж мрію про це. Після випускного прийшла додому дуже стомлена і міцно заснула. А коли прокинулася, моя кімната буквально тонула у трояндах. Вони стояли у вазах та відрах на столі, вікнах, підлозі. Так батько втілив мою мрію.
– Літні канікули ми з моїм двоюрідним братом Дмитриком проводили у бабусі та дідуся, – розповідає внучка Таня. – Вони нас дуже люблять, дозволяють все робити. Мені подобається, що дідусь такий гарний сім’янин. Ми за ним – наче за кам’яною стіною. Я познайомила бабусю та дідуся зі своїм хлопцем, бо для мене дуже важлива їхня оцінка. Добре, що він їм сподобався. На моєму весіллі вони будуть найдорожчими гостями.
– Я теж хочу познайомити бабусю та дідуся зі своєю дівчиною, – сміється внук Дмитро. – Пишаюся, що вони змогли пронести крізь роки свою любов і такі теплі, ніжні почуття. Для мене це ідеал сімейної пари. І я теж хотів би так прожити зі своєю дружиною.
Свої весільні обручки Антон Дмитрович і Ганна Антонівна передали у Палаці урочистих подій онукам.
