Свій перший міст Георгій Капутя побудував на автомобільній трасі Львів – Чоп у 28 років. Свого часу він закінчив Київський технікум транспортного будівництва, відслужив в армії, навчався заочно у Ленінградському інженерно-будівельному інституті та працював у Луцькому мостобудівному загоні № 60. На трасі Львів – Чоп залишилося понад 10, збудованих ним, мостів. Коли їдуть із дружиною на Львівщину до її родичів, вона нагадує чоловікові: "Ось цей міст ти побудував, і цей...". Так переїжджають через п’ять-шість. Та якби Георгій Макарович захотів об’їздити всі свої мости, йому б довелося здійснити екскурсію чи не всіма областями України, навіть завітати до Росії, Польщі та Молдови.– Увесь час був у дорозі, сім’ю по півроку не бачив, – каже мостобудівник. – Із 38 років трудової діяльності, напевно, лише 10 був вдома, решту – на роботі. Хоча в більшості людей виходить навпаки.
"Якось так стомився, що проспав три доби"
Найдовші мости – віадуки висотою 50-60 метрів – довелося зводити в Карпатах через перевал Бескид.
– Прийшли ми туди, а там така глушина – тільки шматочок неба над головою і вовки ночами виють, – розповідає Георгій Макарович. – Добре, що невелике село неподалік було – веселіше якось. Я тоді, та й тепер кажу, що краще би мене до в’язниці посадили. Коли чую слово "Карпати", усього починає трясти. Всі їдуть сюди відпочивати, а я жодного разу не був. Скажу вам чесно, якби мені зараз повернули 20 років назад, але сказали знову будувати ті віадуки, не захотів би. Намучилися ми тоді дуже. Жили у вагончиках. Їсти варили по черзі, хоча продукти важко було довозити. Отож не вибирали – їли, що було. Я там теж навчився готувати, навіть вдома це роблю часто. Сильно замерзали, бо холодно було чи не до кінця травня. А на 50-метровій висоті буквально зносило вітром вниз. І я, як начальник дільниці, повинен був показувати приклад і лізти першим, хоча коліна і тряслися від страху. Мостобудівники інколи сердилися на мене, що жорстоко ставлюся до них, багато вимагаю. Зате зарплатою були задоволені всі. Працювали ми у дві зміни по 12 годин цілодобово, вночі – при світлі прожекторів. Якось я так стомився, що проспав три доби – ніхто не міг мене розбудити. Людей не вистачало, то навіть у відпустку не відпускали. Зате потім нашими мостами поїхав транспорт – і в колись глухому краї почалося життя. Напевно, заради цього ми і працюємо.
Георгій Макарович пригадує, як нелегко доводилося будувати віадуки через залізницю у Ворохті. Це вже зараз там відомий відпочинковий комплекс із підйомниками та спусками, а тоді ще нічого не було. Щоби не зупиняти потягів, мостобудівникам давали по дві-три години між їхнім проїздом – і треба було вкластися в цей час. Якось почалася сильна злива, якої до того не доводилося бачити – з блискавками та громами, та зупинятися не можна було.
Найдовший міст – біля Калинівського ринку
На Буковині Георгій Капутя спорудив понад десяток мостів, із них три – через Прут. Приїхав він до Чернівців 1979 року – запросили на будівництво моста біля теперішнього Калинівського ринку, якого тоді і близько не було.
– Побачили ми чисте поле, заросле чагарниками, де паслися корови, – пригадує Георгій Макарович. – Це найдовший міст через Прут – його довжина 475 метрів. Будували ми його три роки і обійшовся він у 3,5 мільйона тодішніх карбованців. На той час це були дуже великі гроші – за таку суму можна було побудувати декілька багатоквартирних житлових будинків. Темпи були досить напружені: нам щомісяця доводили план на 50-60 тисяч і зобов’язували його виконувати. Гроші тоді платили наперед, тож працювати можна було. Коли здали міст в експлуатацію, одразу ж почався рух.
Міст біля дріждзаводу, який теж будував Георгій Капутя, – майже наполовину коротший і має довжину близько 250 метрів, однак зводили його вдвічі довше – протягом шести років. Саме тоді розпався Радянський Союз, і ніхто не давав грошей на закінчення будівництва. Міст "законсервували" і записали в довгобуди. Але коли губернатором став Теофіл Бауер, будівництво знову відновилося.
– Цей міст змінив мої життєві плани, – каже Георгій Макарович. – Тоді я працював під Смоленськом на трасі Москва – Мінськ. Приїхав провідати сім’ю, гроші привіз. А мене "зловили" і почали просити взятися за будівництво. Так я залишився і завершив міст, хоча опори довелося засипати разів десять. Тільки підготуємо все для роботи бурової машини, а тут паводок змиє. І знову два тижні возимо грунт, засипаємо. Прут тут був глибоким і швидким – доводилося працювати по коліна у воді.
Є у Георгія Капуті й два мости на першій черзі об’їзної дороги – біля Магали і через Прут – довжиною майже 280 метрів. Останній побудували в рекордно короткий термін – за сім місяців.
Собі не побудував навіть гаража
Про те, що все життя довелося віддати мостам, Георгій Капутя не шкодує. Каже, що хоча б світ побачив.
– Жаль лише дружини, яка намучилася зі мною, адже їй одній довелося піднімати двох дітей, – зізнається мостобудівник. – Не раз моя Стефанія нарікала, що інші жінки мають нормальних чоловіків, котрі сидять вдома, а її весь час десь мається. І справді: приїду, привезу гроші – і знову їду, навіть посваритися не встигали. Думав, що заробляю нормально. А тепер побачив, що інші живуть набагато краще. А в мене ні будинку, ні дачі, навіть гараж не побудував – довелося купити готовий. Коли інші будували для себе, я зводив мости.
"Якби був поетом, написав би поему про мости"
Георгія Макаровича нагороджено медаллю "За трудову звитягу". А ось звання заслуженого будівельника йому не дали. Хоча він особливо цим не переймається. І, незважаючи на те, що вийшов на заслужений відпочинок, продовжує споруджувати свій черговий міст на другій черзі об’їзної дороги.
– Ось завершу його і трохи відпочину, – каже. – Поїду на свою батьківщину в Черкаську область, де залишився батьківський дім. А потім, може, знову почну щось будувати. Якби я був поетом, то написав би поему про мости, як вони з’єднують міста, села, людей та їхні долі. У цьому є щось філософське.
