У трикімнатній чернівецькій квартирі, де мешкає сім’я Лисів, весь час звучить класична і духовна музика. На ній, власне, виростали та виховувалися всі п’ятеро дітей.
"Акордеон позичили, а скрипку – купили"
– Це чоловікова родина така співуча, – розповідає мама Валентина. – Коли ще був живий батько, він разом із трьома своїми синами ходив грати на весілля. Напевно, від них передалася любов до музики нашим дітям. Хоча мене теж постійно тягло до музики – навіть навчилася грати на фортепіано, яке мені купили батьки. Пізніше інструмент привезли до Чернівців, і він дуже прислужився двом старшим дітям – Віталієві та Надії. Вони вже закінчили музичну школу та музичне училище із "червоними" дипломами, тепер навчаються в ЧНУ на факультеті музичної педагогіки і одночасно працюють. А ось для Михайла, котрий після музичної школи теж вступив до музичного училища, акордеон довелося позичити. Зате для Алли, яка ще навчається у загальноосвітній та музичній школах, скрипку таки купили. Наймолодша Світланка, котра цього року піде в перший клас, теж цікавиться музикою і танцями. Вже сідає за фортепіано і щось там награє. Доведеться і її вести до музичної школи. Так що у нас буде власний музичний ансамбль.
Валентина народилася і виросла в Дніпропетровську. До Чернівців приїхала за направленням 1982 року. На заводі "Гравітон", де працювала, зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком Костянтином.
– Це доля моя така – повернутися на батьківщину моєї бабусі, – впевнена Валентина Володимирівна. – Вона була родом із Кам’янця-Подільського. Часто розповідала мені, яка гарна тут музика, яка прекрасна природа, і при цьому плакала. Так що батьки зовсім не здивувалися, коли я повідомила їм, що виходжу заміж за місцевого хлопця і залишаюся жити на Буковині. Весілля, щоправда, було дуже скромним, бо ми обоє з Костею не із заможних сімей. Чоловікова рідня прийняла мене дуже добре, і я ніколи не почувалася чужою серед них. А свекруха стала для мене другою мамою – золота людина, ніколи не втручалася в наше життя, слова мені поганого не сказала. Сама ж бо виростила шестеро дітей. Тепер на свята збирається десь 25 людей – діти, онуки, правнуки.
"Робили квіти
зі старих простирадл"
Троє дітей у Валентини і Костянтина народилося, коли вони ще жили у гуртожитку в невеличкій кімнатці. Тому, отримавши ордер на трикімнатну квартиру, не могли натішитися: ходили тими хоромами і здавалося, що потрапили в рай. Та саме тоді довелося їм пережити найважчі часи: почалася перебудова, грошей на заводі не платили.
– Бували дні, коли не було за що купити дітям хліба і молока, – зі сльозами згадує Валентина Володимирівна. – Хапалися з чоловіком за будь-яку роботу, щоби заробити копійку. Тоді я пригадала, що колись, ще в Дніпропетровську, закінчила курси з виготовлення штучних квітів. Написала листа батькам і попросила їх вислати мені всі інструменти. Ночами, коли діти спали, ми з Костею вирізали з тканини вручну пелюстки різних квітів – троянд, півоній, хризантем, ромашок, підфарбовували їх у натуральні кольори, клеїли. І вони виходили, немовби живі. Використовували для цього старі простирадла, свої та дитячі речі. Я намазувала їх желатином, від чого тканина ставала цупкою, наче папір. Лекала сама робила. А потім ці квіти ми продавали на базарі, де їх охоче купували. Власне, вони нам тоді допомогли вижити. Потім почали привозити штучні квіти з Китаю – і наш бізнес на цьому закінчився.
"Я навчилася стригти, шити, в’язати"
Сусіди по-доброму заздрять Валентині та Костянтину, що вони живуть так дружно, що їхні діти такі виховані та працьовиті.
– Але це надзвичайно важка робота – підняти на ноги п’ятьох дітей, – ділиться сокровенним пані Валентина. – Щоправда, чоловік мені завжди допомагав: і пелюшки прасував, і до магазину ходив, і біля дітей сидів, щоби я могла поспати. Щоби якось зберегти скромний сімейний бюджет, навчилася все робити. Перукарем стала – стрижу всіх своїх чоловіків. Одразу після одруження купили швейну машинку, отож і спіднички та блузки дівчаткам пошию, і підшию, що треба. В’язати вмію. А кухня – то взагалі мій власний кабінет. Весь час хтось із дітей приходить, просить поїсти. Всі вони зайняті, тому допомогти мені не дуже можуть. Проте прибираємо у суботу разом. І ремонт у квартирі спільно робили. Та й всі проблеми обговорюємо в сімейному колі. Діти ніколи нічого лишнього не вимагають. Чоловік працює механіком у приватній фірмі. Свої заробітки приносять двоє старших, які, хоч і навчаються, та вже працюють у музичній школі № 2: Віталій – концертмейстером, а Надя викладає теорію музики. Ще на трьох молодших держава виплачує щомісяця по сто гривень з копійками. Ось і всі наші прибутки. Дачі не маємо. Виділили нам невеличкий городець біля "Гравітону", де ми вирощували полуниці, та зараз там щось будуватимуть. Брат подарував дітям комп’ютер, чому вони дуже раділи. Частину грошей доводиться витрачати на книжки. Старші купують про музику, а найменша – казки. Все життя мріємо поїхати відпочити разом на море, та лише на дорогу нам необхідно дві тисячі гривень, не кажучи вже про харчування та проживання. Тому весь наш відпочинок – це Прут, галявина за будинком чи село. Ще декілька років тому стали в чергу на розширення квартирної площі, бо діти підростають, незабаром захочуть заводити власні сім’ї, а нам і так тісно у трикімнатній квартирі. Але про це теж можна лише мріяти. Та ми не нарікаємо. Є руки, є голова, є бажання – то все самі зробимо. Ні в кого нічого просити не будемо.
