До Марії Пенюк у мальовниче село Діброва Кіцманського району ми приїхали напередодні її ювілею. Живе вона на вулиці, що має в селі неофіційну назву – вулиця Пенюків, бо поруч із маминою хатою побудувалося четверо її синів.
– Ноги у мене дуже болять, – скаржиться жінка, важко опускаючись на стілець. – Я колись дівчиною файна була, а тепер вже стара – 80 літ маю. Чоловік мій Самуїл також файний був, глухонімий, інвалід І групи – контузило його на війні. Їхні літаки бомбили, то всіх солдатів побило, тільки двоє залишилося – мій і один чоловік зі Станівців. Самуїлові в голову осколок влучив, він рік лежав у лікарні. А потім дві молоді медсестри привезли його в село і запитали в мами, чи прийме його такого. Але ж то її син, як не прийняти? Вона його водила попід руки – вчила ходити. А коли він мене сватав, то вже добре сам ходив. Одружилися ми 1947-го. Багато років жили з його мамою. Діти у нас посипалися одне за одним, як зернятка. Перших трьох народила вдома на дерев’яному ліжку, а решту – вже в лікарні.
"Все робила і робила. Не мала ні неділі,
ні свята"
Марія Олексіївна просить у доньки Марії принести дерев’яну рамку з фотографіями всіх її дітей.
– Уже не пам’ятаю, як вони народжувалися за чергою, – каже. – Дмитро найстарший був. Після нього Михайло, потім – Микола, Іван, Онуфрій, Ілля, Дионизій, Григорій, Маруся, Анатолій, Василь. Валя вже останньою була. Десять синів та дві доньки. Двох синів уже нема – один втопився ще в 30 років, а другий, який підполковником був, помер. І чоловіка вже нема. А я ще живу.
– Тяжко мені було, – зітхає. – Робила і робила. Не мала ні неділі, ні свята. Як були молоді, то ходили на весілля до рідні, деколи Самуїл водив мене в кіно до клубу. Але я ніколи не співала і не танцювала, бо чоловік не міг. Я навчилася розмовляти з ним жестами. І діти навчилися. Жили ми з ним дуже добре, ніколи він мене не бив. Лиш раз, коли розсердився чомусь, рукою махнув на мене, то я так плакала. Але то був перший і останній раз. Діти підростали, старші бавили молодших. Декого ми дали в інтернат, декого – до школи. Як багатодітній сім’ї нам виділили 50 соток городу, ми побудували хату з верандою. Та потім нам стало тісно, бо там було тільки дві кімнати. Тоді колгосп безкоштовно побудував більшу хату – ні копійки не взяли. У ній я живу і досі з сином Василем. Інші діти теж часто приходять і приїжджають. Маю 27 внуків і 9 правнуків. Завтра всі з’їдуться на мій день народження. То така велика радість.
"Мама дала мені своє ім’я, боялася,
щоби я не померла"
– Я був шостою дитиною, – розповідає син Ілля. – Скільки себе пам’ятаю, мама постійно щось робила. Ми ще спимо, а вона вже встала і тарахкотить баняками на кухні. Прокидаємося, а їсти вже приготовлено. Ми особливо в їжі не вибирали, бо спробуй наварити на таку ораву. Але в неділю мама обов’язково ліпила вареники, галушки. Доки в магазин не почали завозити хліб, сама пекла його в печі. Тато зранку давав кожному з нас якесь завдання: кому корову пасти, кому город сапати, косити траву чи в ліс по дрова йти. Дисципліна у нас була сувора. Тато тільки подивиться на нас та рукою махне – і ми вже знали, що він хоче сказати. Але він ніколи нікого з нас не бив. Тато був майстром на все село – все міг робити. І вчив нас триматися купи. Грамотний був – умів читати і писати. І мама закінчила сім класів румунської школи. У селі наших батьків дуже поважали. І ця повага передалася нам.
– А я була дев’ятою і надзвичайно бажаною дитиною, – хвалиться Марія. – Батьки довго чекали на дівчинку, а народжувалися самі хлопці. Мама навіть дала мені своє ім’я, боялася, щоби я не померла. Сільські бабки порадили їй так зробити. 1966 року, коли я народилася, нову хату побудували. Жартували, що на мою честь. Тато мене дуже любив і всюди брав із собою. Ми всі були доглянуті та чисті, хоча тоді не було ні пральних машин, ні памперсів. Хто приходив до нас, дивувався, що скрізь такий порядок, і не вірив, що стільки дітей тут живе. Мама ніколи не кричала на нас і до всіх ставилася однаково, аби когось не образити.
За кожну дитину, починаючи з п’ятої, вона отримувала по медалі. Але ніколи їх не одягала – лежать у коробочках.
"Ні разу
не посварилася
зі свекрухою"
– Я заміжня за десятим сином Анатолієм, – розповідає невістка Марія. – За 17 років, що живемо разом, жодного разу не посварилася зі своєю свекрухою. Дуже добра жінка. І родина їхня надзвичайно дружна. Всі сини досі слухають маму – її слово для них багато важить. Усім онукам і правнукам вона в’яже шкарпетки, і доньок та невісток навчила в’язати. Мама і шити вміє. Коли молодшою була – все село обшивала. Досі у неї збереглася німецька машинка "Зінгер". А тато всім шив та лагодив взуття, сиротам і бідним дітям – безкоштовно. Його в селі дуже поважали. Дотепер усіх його дітей називають "Самуїловими". Буває, запитують: "До кого йдеш?" – "Та до Самуїлового Василя". Навіть мого сина називають "Толя Самуїлів", хоча діда вже давно немає.
