Настасії було років тридцять, коли вона, прагнучи дізнатись про майбутнє, звернулася до ворожки. Та, на щире здивування жінки, розповіла про все її життя – чоловіка Сергія, хлопців-двійнят... А наприкінці розмови промовила: "На вас падають дві дівчинки".
– Боже! Які дві дівчинки? Я не збираюся більше народжувати!
Настасія не надала тоді цьому великого значення, а з часом і зовсім забула.
Тим часом, у Росії, у місті Братську Іркутської області, жила рідна сестра Настасії – Сільва. Вона мала успішний бізнес, але з чоловіком розлучилася, сама виховувала молодшу доньку та онуку від старшої, на яку оформила опікунство. Якось Сільва захворіла. Думала, минеться, та хвороба прогресувала. Згодом лікарі встановили страшний діагноз – лейкемія. Сільва попросила сестру Настю та її чоловіка Сергія забрати дівчаток до себе. Вони одразу ж погодилися. Згодом подружжя, порадившись із синами, вирішило удочерити обох. Коли було оформлено документи на опікунство, Сільва з полегшенням зітхнула: тепер вона була спокійна за долю своїх дітей. Помирати вона приїхала до сестри у Чернівці. Сергій тоді так пояснив дітям її смерть: "Ви пам’ятаєте, мама вам казала, що, помираючи, добрі люди йдуть на небеса. Вона тепер теж там..."
Відтоді минуло два роки. У дівчаток є добра родина. Хоча і про маму Сільву вони не забувають – часто ходять на її могилу.
Брати і сестри дружать між собою
– Чи легко дається дівчаткам навчання? – запитую у мами Настасії.
– Перше, що ми зробили після їхнього приїзду – оформили обох до школи №3. Вчителька каже, що Марія та Христина дуже здібні: за рік навчилися краще розмовляти українською, ніж місцеві діти. Христина отримує стипендію від народного депутата як обдарована дитина. Марія трохи відстає в точних науках, але я переконана, що вона просто не встигла повністю розкрити свої здібності. Найперший їхній помічник і порадник – син Андрій. З ним вони і уроки роблять, і гуляють, навіть ходять разом на футбол. Він їм купує книги та іграшки... Одне слово, справжній брат, яких зараз мало, а у дівчаток їх аж двоє таких.
Антон, щоправда, зізнався, що мало приділяє уваги сестричкам. Та вони по-секрету розповіли, що він трохи прибріхує і що вони люблять обох братів однаково.
– А що роблять ваші діти у вільний від навчання час?
– Багато чого, та головне, що все разом: вишивають, малюють, ліплять, співають.
Настя каже, що дівчата й досі побоюються, що їх комусь віддадуть. Мабуть, через це і цінують батьків та домашнє тепло більше, ніж інші діти.
– А як відпочиваєте?
– Усі разом їздимо на шашлики до лісу. Восени плануємо побувати в горах. З моїми дівчатками завжди весело – щось розказують, співають, танцюють. Тому коли їдуть до родичів у село, у квартирі без них стає порожньо і сумно.
– Треба бачити, – сміється Настасія, – як наші доньки готуються до родинних свят. Малюють малюнки, самі роблять намисто, браслети, гроші збирають на подарунки. А оце недавно домовилися з чоловіком, аби він купив хатні капці, а вони подарували їх мені.
– Вони вже мають якісь обов’язки?
– Звісно, мають: повинні зробити уроки, винести сміття, поприбирати у кімнаті, принести води. Нехай з дитинства звикають до праці, як і сини. Піклуємося і про їхню духовність. Дівчатка моляться щодня разом із нами – за здоров’я і все добре в родині.
Коли я запитала Настасію Олександрівну про матеріальну допомогу на дітей, вона гірко посміхнулася. Жодної допомоги від родичів не отримують. А держава платить 285 гривень на двох. Зараз подружжя оформляє документи на дівчаток як на дітей-сиріт, хоч у Марії є мати, а у Христини – тато.
"Ношу в гаманці фотографії своїх улюблених жінок"
Сергій Шкуро, батько великої родини, теж дуже любить дівчат. Каже, що коли повертається з роботи додому, діти радо біжать йому назустріч, обіймають, цілують, наперебій розповідають, що нового сталося за день.
– Якось малі помітили, що я ношу із собою фотографію Настасії і одразу ж кинулися шукати свої знімки, – розповідає чоловік. – Тепер я маю у гаманці фото трьох своїх улюблених жінок.
Марія і Христина сказали, що мають найкращих батьків. Настасію Олександрівну називають мамою. Сергій сподівається, що незабаром його називатимуть татом.
– Він завжди хотів мати дівчинку, а Бог йому аж двох послав, нехай тепер тішиться, – жартує Настасія. – Виростили разом двох хлопців, тепер дівчаток виховуємо, потім онуки підуть... І так все життя – в дітях.
