На під’їзді до Драниці Новоселицького району обабіч дороги височіють стрункі липи. А далі – розкішні сучасні котеджі різних архітектурних стилів і вподобань. Та й місце тут біля кожного будинку відповідне: рівне, чисте, сонячне. Як кажуть місцеві жителі, сонце тут встає і заходить біля кожної хати, адже обійстя широкі, з просторими подвір’ями, квітниками чи грядками.
– Будинки у нас гарні, та тяжким потом вони зароблені, – сказала нам жінка середнього віку, спостерігаючи, як ми фотографуємо котеджі. – Думаєте, легко на чужині ті "єври" заробляти? Але нікуди не дінешся – роботи ж у нас тут немає. А так поїде людина на заробітки до Італії й пересилає рідним сюди гроші, а ті вже вкладають їх у будівництво. Багато там не платять, тому хату за два-три роки можна звести.
За словами жінки, вона не один рік працювала в Італії, доглядаючи за престарілою синьйорою, а зароблені гроші віддала дочці із зятем – ті побудувалися й дітей вчать у вузах. Але в кожного своя історія забудови.
– Мій чоловік має роботу в селі, хоча не скажу, що заробляє стільки, що можна подужати будівництво будинку, – розповідає Людмила БАРБУЦА. – Ми починали з невеличких заощаджень, однак цього було замало, тому довелося моїй матері та свекрусі їхати до Італії. З їхньою допомогою й побудували хату, але ще треба її всередині доробити. Тому батьки продовжують працювати на чужині, хоча у них вік не той, та й здоров’я іноді підводить. Я ж поїхати до них не можу, бо один син ходить до четвертого класу, а меншому лише рік. Та й біля хати чимало роботи. Сусіди теж викручуються, як можуть: чоловіки їздять до Португалії, жінки як не в Італії, то в Іспанії. Причому, перебувають там не один рік, бо грошей будова вимагає чимало – ціни на будматеріали весь час зростають.
А ось в Олега Мелентія за кордон подалася дружина. Однак невдовзі з дому надійшла звістка, що чоловік потрапив в аварію і йому потрібна допомога. Жінка повернулася в село, а замість неї на чужину подалася її мати – заробляти на будівництво хати.
Заробили собі на житло за кордоном Лариса Няун, Валентин Шевчук.
– Нині на заробітках за кордоном перебуває понад 400 односельчан, – каже сільський голова Драниці Юрій МЕЛЕНТІЙ. – А це майже п’ята частина мешканців села. Що характерно, люди не пропивають, як мовиться, зароблене, а вкладають гроші у нерухомість – будують будинки. Найбільше їх на вулиці Центральній, хоча на кожній є нові ошатні будинки. Приміром, за останні п’ять років було видано понад півсотні дозволів на зведення житлових будинків. Мене тішить такий будівничий бум серед моїх земляків, бо це означає, що село помолодшало й житиме повнокровним життям, а безробіття у нас не завжди буде.
Ще за радянських часів Драниця була одним із населених пунктів Новоселицького району, де здійснювалася показова забудова об’єктів соціально-культурного призначення. Хоча траплялися тут і казуси. Скажімо, розповідають, сім’я лісника, яка мешкала у Щербинецькому лісі, весь вік прожила без світла. І не раз старий звертався у правління місцевого колгоспу "Зоря комунізму", інші інстанції по допомогу, але марно. Там лише розводили руками, мовляв, немає ні стовпів, ні дротів, почекайте. Не дочекався. А нині, хоча й давно нема колгоспу, драничани не чекають на чиюсь допомогу, а власними зусиллями створюють собі добробут.
історична довідка
Драниця (до 1947 року – Шендрень) – село, розташоване на лівому березі Пруту, обабіч асфальтованої дороги Чернівці – Кишинів, за 50 км від Чернівців, від Новоселиці – за 25 км. По річці Прут, за півкілометра від села, пролягає державний кордон з Румунією. Населення – 2410 осіб. Сільській раді підпорядковане село Негринці.
Перші документальні згадки про село датуються 1646 та 1665 роками, коли його поділили між спадкоємцями поміщиків Хиждеу та Шандрю. Напевно, звідси й походить колишня назва села Шендрень (у перекладі – дранка, драниця).
За радянської влади в місцевому колгоспі працювало 150 орденоносців, а його голова В. Савчук удостоївся звання Героя Соціалістичної праці.
