– Гарно тут: сад, ліс, ставки недалеко, є лісове озерце, куди приїжджають відпочивати навіть чернівчани, – ділиться Євген Никандрович. – Що цікаво, якщо ставок приватний – там порядок. А де ні – там безлад.
І він повів нас подивитися на лісове озерце, через яке пролягла кладка з трухлявих дощок і поручнів. Лячно було ставати на неї, бо хитається. А люди ходять, бо на тому боці, у гущавині, розташована альтанка, де можна відпочити. Ходять всі, а відремонтувати кладку нікому.
Неподалік будинку лісників – напівзруйнована будівля колишнього заводу, який за Союзу випускав кісткове борошно. Декілька молодих людей молотками збивали зі стін облицювальну плитку, вибивали цеглу зі стін. Побачивши нас, чкурнули в гайок. Даху тут давно нема. Обладнання – теж, ні вікон, ні дверей. Ще трохи – й розберуть велике приміщення зовсім. І всім до цього байдуже.
Далі ми побачили величезний смітник на громадському пасовищі, де топорівські люди випасають худобу.
– Коли вітер, сміття валяється всюди, мусимо підбирати, інакше корови можуть його з’їсти й "забити" шлунок, – розповідає жінка-пастух. – Ніби й не бідне наше село Топорівці, однак навести тут лад нікому: кажуть, сільрада не має на все грошей. Отак і живемо.
