%0%Мирослав Гавшур розповідає, що ті з наших співвітчизників, які мають дві-три тисячі доларів чи євро, подаються на заробітки до країн Західної Європи, а бідніші зупиняють свій вибір на Польщі, Угорщині, Чехії чи Словаччині.
Садив саджанці майже задарма
За словами Мирослава, він разом з дружиною Галиною, не маючи більш-менш прибуткової роботи, вирішив п’ять років тому поїхати на заробітки до Чехії. Чорнової роботи 42-річний чоловік не боявся, бо володів майже всіма будівельними спеціальностями.
– В одній з чернівецьких турфірм нам відкрили двотижневу туристичну візу до цієї країни, – розповідає він. – Зупинилися в якомусь невеличкому селі за 50 кілометрів від Праги. Мали працювати у хазяїна, Івана Сімака, вихідця із Закарпаття. Мешкали в гуртожитку, самі й готували їжу. Наша робота полягала в тому, що ми висаджувати в лісі саджанці різних дерев: смереки, бука, ялиці, берези. За десяток таких деревець фірмач пообіцяв платити півдолара. Протягом місяця міг посадити 600-700 саджанців. Однак ще треба було здати роботу комісії, яка перевіряла якість садівництва через три місяці: інспектор підходив до деревця й смикав його. Якщо воно легко виривалося, його не зараховували. Тому потрібно було не лише ямки викопувати, а й потім утрамбовувати закопану рослину. За півтора місяця я заробив 1200 доларів, але на руки отримав лише 400: Сімак все зробив, щоби не заплатити. Довелося шукати іншу роботу. До речі, у Чехії найбільше надурюють наших свої ж люди. Майже з порожніми руками подалася додому й одна з хмельничанок, яка їхала разом з нами, а іншій в Україні зробили легальні документи й передали до Чехії – тоді вона знайшла іншу роботу, більш оплачувану.
– Але ж у вас віза була короткотерміновою?
– Так, тому нам з дружиною довелося поїхати в табір біженців, який розташовувався за 30 кілометрів від міста Острава – на кордоні зі Словаччиною. Імміграційним чиновникам заявили, що просимо притулку в зв’язку зі складною економічною ситуацією в Україні. На позитивне рішення влади чекали 10 місяців. Однак, маючи документи біженця, ми мали право перебувати на території Чехії і легально працювати. Тоді, 2002 року у цьому таборі протягом року перебувало понад 50 тисяч осіб, переважно вихідців з Кавказу. Були тут і вихідці з Африки, араби, індуси. Останні вдома продавали нирки, а за ці гроші намагалися потрапити до Англії. Через 10 місяців нам офіційно відмовили в наданні притулку. Згідно з тамтешніми законами, право на притулок мають лише ті біженці, яких на батьківщині переслідували за політику, релігію, расову належність. Але це потрібно довести документально. Зважаючи на нашу ситуацію, ми могли аж через два роки знову попросити притулку. А поки що довелося знову працювати нелегально.
Котедж –
за три місяці
Роботу Мирослав Гавшур шукав через знайомих, оголошення в газетах.
– Працював на різних будовах, дружина прибирала в готелях і ресторанах, – продовжує чернівчанин. – Скажімо, якось довелося здати "під ключ" двоповерховий котедж: була лише коробка і дах. Решту доробляв сам. Впорався за три місяці, заробив 5000 доларів. Це немало, якщо врахувати, що наші люди там можуть заробити в середньому за місяць 400-600 "зелених". Праця була важка, але за три дні міг "залити" 100 квадратних метрів бетону.
Іншим разом у француза Альберта переробляв підвал і перший поверх старого будинку під ресторан. Мав двох помічників зі Львівщини. Починали роботу о 07.00 і завершували о 22.00 Хазяїн був цікавою людиною. Його батько – паризький мільйонер – вигнав сина з дому за пиятику. Альберт опинився у Празі, одружився з багатою чешкою й за її гроші зайнявся готельним бізнесом, маючи чотири таких заклади. А шеф-кухарем у нього працював його земляк, батько якого був фінансовим заступником мера Марселя. А ще я працював у багатія, який мав фірми з прибирання сміття не лише у Чехії, а й у Мексиці й Венесуелі. Пізніше на місці знесеного повінню будинку, що займав площу 15 соток і розташовувався неподалік автовокзалу в Празі, мені довелося облаштовувати ресторан під відкритим небом на 320 місць. За це отримав 4500 доларів плюс безкоштовне харчування й проживання. Сподобалося мені працювати й у бізнесменів-сирійців – це люди слова. Та найбільше заробив у фотокора центральної газети "Господарські новини": з дачі зробив двоповерхову віллу площею 200 квадратних метрів. Заробіток становив за півроку 10 тисяч доларів.
А коли минуло два роки, знову подали документи на легалізацію й знову чекали два роки рішення. Звісно, продовжували працювати.
– Як чехи ставляться до українців?
– Старші чехи ставляться добре, бо мають ностальгію за радянською владою і завжди готові вам допомогти. Недобре ставляться ті, родини яких потерпіли від радянських військ 1968 року. Але і тих, і тих залишилося мало. А інші чехи особливою гостинністю не вирізняються. Додам, що чехи люблять росіян за те, що вони багаті й щедро розплачуються всюди, скуповують нерухомість. Приміром, у Карлових Варах 70% власників готелів, пансіонатів та ресторанів – вихідці з Росії.
– Тобто йдеться про мафію?
– Не зовсім, хоча є три великі злочинні угруповання – луганське, київське й чеченське. Празька преса писала, що їхні "пахани" подарували синові Ющенка, який був у Чехії, дорогі "БМВ" та
мобільний телефон.
– А харчі та одяг там дорогі?
– Ні, дешевші, ніж в Україні. Та й акції щодо здешевлення товарів там постійно відбуваються. Побудемо з дружиною трохи вдома і знову поїдемо до Праги на заробітки.
