У Кіцмані живе учасниця Норильського повстання політв’язнів сталінських таборів 82-річна Анастасія Тарнавська-Кіт. Днями презентували документальний фільм "Щаслива Настуня", який розповідає про її нелегку долю. До таборів ГУЛАГу Анастасія потрапила за те, що була членом ОУН. Її видав зрадник, а далі були арешт, народження дитини на бетонній підлозі у в’язниці, знущання, суд, табір. А потім було повстання в липні 1953 року. І знову допити, тортури...
"Нас зустріли гола тундра, вічна мерзлота"
– Родом я зі Львівщини, – каже Анастасія ТАРНАВСЬКА-КІТ. – Я сирота. У 14 років зголосилася піти в ОУН. Служила зв’язковою у сотні Чорного, що діяла на території Пустомитівського району на Львівщині. Моє псевдо – "Калина". 1946 року, коли була на п’ятому місяці вагітності, мене зрадив піддвірний Михайло. Мого чоловіка розстріляли у мене на очах. Коли мене обшукували, знайшли тризуб. Мене запитали: "Що це таке?!" Я кажу, що це український знак – тризуб. Енкаведисти взяли дротик, з нього сплели тризуб, розігріли, зв’язали мені руки і на чолі залишили знак.
– Дуже знущалися наді мною й у в’язниці. Я вам того й розповісти не можу, – каже Анастасія Петрівна. – На допити я ще йшла сама, а звідти мене волочили. Мене вагітну клали на стілець і били… Там же, у в’язниці, на холодній бетонній підлозі я народила. Доньку віддали до дитячого будинку. Потім був суд і вирок: десять років виправно-трудових таборів і три роки позбавлення громадянських прав. В’язнів набили повний потяг і повезли на схід. До Норильська прибула заледве половина в’язнів.
У таборі над нами дуже збиткувалися. Зробиш норму – отримаєш 600 грамів хліба, не зробиш – 300. А що молодій людині 300 грамів хліба на день? Тай хліб був таким, що жувати його неможливо – треба було смоктати, як цукерку. Працювали по 12 годин: рили траншеї, котловани… Що й говорити – будували місто! Зараз на фотографіях видно місто, а коли ми туди приїхали, нас зустріли гола тундра, вічна мерзлота. Людей дуже багато помирало.
"Жінки падали усі
в крові і шепотіли: "Смерть або воля!"
– Ми вирішили повстати проти такого становища, – веде далі Анастасія Петрівна. – Із найавторитетніших в’язнів утворили комітети. Наприкінці липня 1953 року зона почала страйк. Ми відмовилися від їжі, не пішли на роботу. Так тривало п’ять днів. Ми вимагали, щоби викликали комісію з Москви. На переговори від нас пішли Стефа Коваль, Нюся Мазепа, Марія Ниць – студентки зі Львова. Вони передали наші вимоги: більше давати хліба, щоби баланда не була такою смердючою, дозволити листування з близькими, зменшити робочий день до 10 годин. Комісія пообіцяла частково задовольнити вимоги. Однак дівчат ми більше не бачили. А вночі забирли найбільш активних страйкарів.
Посеред зони ми викопали глибоку яму-могилу, поставали навколо, міцно вхопилися за руки і кажемо: "Яка різниця, що ми по-одному будемо вмирати, краще ми всі разом помремо. Смерть або воля!" Отак ми стоїмо, а конвоїри кричать, щоби ми виходили, бо дадуть подвійний термін! Але більше терпіти нелюдів було неможливо! Тим часом у зону приїхало кілька машин із солдатами. З автоматами та кийками вони розірвали стрій і почали бити. Жінки падали усі в крові і шепотіли: "Смерть або воля!" Тоді підігнали пожежні машини і великим тиском води нас почали збивати з ніг. Покалічених мокрих в’язнів зв’язали і почали підводити до стінки. Там питають: "Почему не выходила за зону?" Хтось сказав, що нас не пускала Тарнавська. Відтак мене з активістами опору відправили до штрафного табору.
Там нас по-одному водили на допит. Мене посадили на електричний стілець і пошкодили центральний нерв. З допиту я трішки йшла, а потім упала. Після електричного стільця мене взяли до бараку на полегшену роботу. Я сторожувала біля пічки, де варили їсти. Якось, працюючи у кочегарці, знепритомніла і впала у щойно вигорнутий жар. Спалахнув одяг. На щастя, поряд проходила жінка з кухні. Мене витягнули з вогню. Сім днів я не приходила до тями. Наглядачі вже хотіли кинути мене в морг. Але лікар-естонка Айна почала казати: "Як це так. У неї серце ще працює…"
Вже перед звільненням розшукала дитину, яка жила в Умані. Вже звідти приїхала до Кіцманя. Коли я звільнилася, то вирушила до Львова. Розшукала піддвірного Михайла і спитала: "Михасю, навіщо ти мене зрадив. Навіщо відправив на такі тортури?" А через тиждень його знайшли повішеним у одному із сіл.
– Боже мій, якби мені хтось сказав, що я таке переживу… Я би ніколи не повірила, що людина може бути сильнішою за такі тортури, – каже пані Анастасія. – Але я щаслива!
А в таборі мені допомогла вижити віра у Бога, любов людей! На зоні я увесь час вишивала ікону Божої Матері. Вишила, не маючи жодних ниток. Із спіднички та іншого одягу.