88-річна мешканка Виженки Настасія Гаркавенко пережила голодомор 1932-1933 років на Полтавщині. Бабуся каже, що люди пухли і вмирали одне за одним. Великою радістю було, коли знаходили трішки висівок та кори липи, щоби спекти невеличкі паляниці."Через дірку у землі вкрали старий смалець
та рештки хліба"
– Голод – це дуже страшно, про нього отак просто неможливо розказати, – розповідає Настасія Гаркавенко. – Коли 1932 року почався голод, мені було 13 років. Я жила у селі Вороненці Лазірського району на Полтавщині. Мій батько мав трошки землі та хатинку з глини. Купив жатку і так собі заробляв на життя. Працював день і ніч. Мав ще сівалку, але колгосп усе забрав. Батько поїхав до Харкова, написав скаргу, і йому все повернули. А коли через два роки почався голод, його відправили працювати до Києва. Напевно, служба тата нас врятувала від голодної смерті. Він інколи привозив нам буханець хліба, який у Києві коштував фантастичні гроші – 120 рублів. Привезе буханець, поріже на малесенькі шматочки, і ми тихесенько їмо.
Інколи по роботі батько заїжджав до Бердичева і там брав оселедці. Потім мене посилали до Лубен, за 20 кілометрів від Вороненців, щоб я їх продала і купила іншої їжі.
– Страшно було те, що люди у селі обкрадали одне одного, – каже жінка. – У Вороненцях була банда, яка забирала всі гроші та їжу. П’ятеро людей ходили городами і великими багнетами перевіряли, чи не залишилося щось у землі. Пам’ятаю, як зробили підкоп під наш погріб і через дірку забрали сало, старий смалець, хліб… Банда односельчан під керівництвом сільського старости вилучала й цінності. Усі заощадження мама сховала до старої подушки, і її ніхто не здогадувався оглянути. Але якось до хати прийшов сусід, щоби знову перевірити, чи нема грошей. А мій трирічний братик несподівано підходить до нього з подушкою в руках і каже, посміхаючись: "А тут мама гроші ховає, щоб ніхто не вкрав".
Очі Настасії Микитівни наповнилися слізьми. Жінка змовкла.
– Виживав той, хто хоч трішки умів ховати, – несподівано продовжує вона розмову. – У селі були глибокі криниці . Вдома ми мали трохи зерна. Щоб його не забрали, мене у великому відрі опустили у криницю. За дерев’яною брилою прямо над водою я сховала зерно. Час від часу ми звідти його діставали – потроху, з великою обережністю.
"Чоловік продав золотий хрестик мами, щоби вижило шестеро дітей"
– У нас була корівка, але її отруїли, – пригадує 88-річна Настасія. – Батько зарізав корову, а жовчний міхур викинув за сарай. Не забуду, як до нас прийшла опухла сусідка. Вона з’їла жовчний міхур і метрів за три від того місця померла. У сусідніх Ісківцях вимерли всі. Там їли і собак, і котів, і людей…
Коли у нас не залишилося нічого з їжі, я брала гречану полову, товкла качани кукурудзи, обробляла кору липи, додавала бур’яни, це все мішала і робили паляниці. Називали ми ці паляниці "мимряниками". Їли їх цілими днями.
– На хуторі Макарівщина жив мій майбутній чоловік Костянтин Михайлович, – розповідає далі Настасія Микитівна. – Їх було шестеро дітей у сім’ї. Пухли з голоду, але ніхто не помер. Як почали пухнути, Костянтин взяв у своєї мами золотий хрестик і виміняв його на гроші. Цей хрестик врятував їх. Ніколи не забуду, як чоловік розповідав про школу. Сидить він у класі, а за партами вмирають опухлі однокласники. Якось чоловік штовхнув свого друга, щоб той не дрімав на уроці, а він… впав мертвим від голоду. За час голодомору вимерло півкласу.
Цей жах неможливо забути…
