Учителька початкових класів школи №28 Наталя Кебіч написала книгу "Екологія дитинства".– Усе починається з початкової школи, а точніше – з першого класу, – впевнена Наталя Кебіч. – Саме тут дитина повинна себе знайти. Якщо вона почувається добре і комфортно, то пізніше їй буде легше вчитися та домогтися чогось у житті. Від першої вчительки залежить, чи полюбить учень школу, чи до випускного відчуватиме до неї відразу. Наша школа розташована у мікрорайоні "Гравітон", вона не належить до престижних. Але наші учні нічим не відрізняються від ліцеїстів та гімназистів. Впевнена, що не потрібно ділити дітей на талановитих і не дуже, бо кожен із них володіє якимись здібностями: хтось гарно пише, хтось малює, хтось складає вірші, хтось любить тварин... Тому я не скуплюся на похвалу, бо це вселяє в них впевненість у собі.
– Наталя Веніамінівна дуже любить дітей, а це в нашій роботі головне, – каже заступник директора школи №28 Наталя ДЕНИСИК. – У своїй книзі вона написала про те, як продовжити світ дитинства шестилітніх малюків і водночас безболісно та радісно ввести їх у шкільну країну. А це, повірте, досить нелегко. І нашим учителям початкових класів, у тому числі й мені, дуже допомагає посібник Наталії Веніамінівни. Головний її принцип – навчати любов’ю та добром.
"Вчителька називає нас сонечками
і жабенятками"
До 2-А класу ми завітали перед початком уроків. Навколо Наталі Веніамінівни товпилися малі школярики.
– Мені подобається моя вчителька, бо вона дуже мила, модно одягається. У неї гарне біле волосся, і вона ніколи на нас не кричить, – захоплено розповідає Женя.
– Вона навчила нас читати і писати. Називає нас "сонечками", а ще, коли ми багато говоримо, "рідними жабенятками", – хвалиться Галя.
– А я сумую за нею в суботу та неділю, коли ми не йдемо до школи. Часто телефоную їй, навіть пізно ввечері, запитую, як вона почувається, чи не захворіла, – каже Христинка.
– Хоча у школі працюю з 1984 року, але щодня приходжу сюди з радістю, – розповідає Наталя Веніамінівна. – Трапляється, погано почуваюся, настрою немає. А в класі підбіжить до мене якась дівчинка, обніме зі словами: "Я так за вами сумувала у вихідні, ледве їх перечекала", – і в душі ніби щось заспіває, затремтить. І вже усміхаюся, і настрій звідкись з’являється. Моя перша вчителька могла образити учня, навіть указкою по руках вдарити. Але мені пощастило у 4-му класі з класним керівником, яку я дуже полюбила. Саме вона поселила в мені мрію стати вчителькою. Але ще школяркою я вирішила, що ніколи не кричатиму на дітей. Вони приходять до першого класу такі маленькі та безпорадні. Треба допомогти їм і гудзики застібнути, і шнурівки зав’язати. Я дозволяю учням приносити з дому свої улюблені іграшки та гратися з ними на перервах. Ляльок та плюшевих звірят вони садять на парти і під час уроків крадькома поглядають на них. Часто ми використовуємо їх під час занять, які проводимо у формі гри. У нас багато вазонів, великий акваріум. Школярі по черзі поливають рослини та годують рибок. Якщо дитина любить усе живе, вона буде краще ставитися до навколишнього світу, своїх батьків та друзів. Інколи я кажу учням: "Послухайте, про що говорить рибка". І вони починають фантазувати: про море, про русалок, про Водяника... Я вчу їх відчувати біль зламаної гілки, зірваної квітки, стоптаної трави. Звичайно, життя змінюється, відповідно, іншим стає навчання в школі. Якщо його проводити, як колись, діти не слухатимуть мене, їм буде просто нецікаво. Тому намагаюся використовувати всі сучасні новітні технології. Розклад уроків на тиждень складено так, що навантаження поступово зростають до середи, а потім знижуються до п’ятниці. Але на перше місце у своїй роботі все-таки ставлю моральні цінності. Бо сформувати людську особистість набагато важче і важливіше, ніж навчити читати та писати. У мене самої двоє дорослих синів, онука підростає. Тому є деякий власний досвід.
"Подякуй за те,
що тебе вдарили"
– У моєму класі є учень, на якого батьки постійно кричать вдома, б’ють його, – із сумом каже вчителька. – Коли він приходить вранці, одразу ж біжить до мене, обіймає, ніби шукає захисту. Видно, що цьому хлопчикові не вистачає ласки. І таких дітей чимало. Перше, чого довелося навчити першокласників, – це розмовляти упівголоса. Якщо вдома вони постійно чують крики, їм важко звикати до спокійної обстановки. Чи до того, що хлопчик не повинен образити дівчинку. Буває, прибіжить учениця і скаржиться, мовляв, Андрійко чи Сашко штовхнув її. Я їй кажу: "Подякуй йому за це". А вони звикли, що треба давати здачу, навіть батьки цього вчать. Тому дехто із першокласників довго звикає до того, що все може бути по-іншому по-доброму.
Є у нас один хлопчик, від якого спершу всі плакали. А лише за рік він так змінився – нікого вже не б’є, посерйознішав, захопився математикою, навіть на перервах розв’язує задачі. І лише я знаю, якою ціною вдалося цього досягти. Хоча жодного разу я його не образила, не накричала на нього.
Інколи мої школярики розповідають мені таке, про що не насміляться навіть маму повідомити. Скажімо, прибігає одна дівчинка з широко розплющеними очима і шепоче мені на вухо: "А мене Женя поцілував". Про кохання вони вже добре знають із фільмів, які дивляться по телевізору. І тут дуже важливо спрямувати це дитяче захоплення у правильне річище, зробити його світлим. Бо інколи воно може перерости у справжнє почуття. Скажімо, незабаром збираються одружитися двоє моїх колишніх учнів, яких я пам’ятаю ще першокласниками.
