У виробничо-споживчому товаристві "Житловик" працюють три сімейні династії пічників-сажотрусів – Петро і Юрій Воробці, Василь і Павло Безілі, а Кузиків аж троє – Василь, Юрій і Григорій. Професія ця у Чернівцях зараз дуже дефіцитна.– Якщо батьки приводять сюди своїх синів, значить, їх влаштовує ця робота, – впевнений голова правління товариства Василь ТИМОФЄЄВ. – Ми спеціально закріпили їх наставниками, бо хто краще за батька може навчити сина і вберегти його від нещастя.
Юрій Кузик працює пічником-сажотрусом уже 11 років, а його батько Василь усе життя займався цим.
– Я пам’ятаю, як батько приходив чорний від сажі, мився і лягав спати, казав, що стомився лазити по верхах, – пригадує Юрій.
– А очі в нього завжди були чорні по краях, ніби намальовані. Розповідав, що декілька разів зривався і навіть падав на землю, але, на щастя, з малої висоти, тому отримував лише незначні травми, а серйозно не калічився жодного разу. Роботу свою дуже любив. І хоча вже давно на пенсії, продовжує працювати. Правда, по покрівлях уже не лазить, а лише навчає молодих, як слід поводитися на висоті, як правильно чистити димарі. Він і мене та брата Григорія вчив. З нами практикувалося багато хлопців, але залишилося лише нас двоє, інші – порозбігалися.
Павло Безіль прийшов у "Житловик" рік тому, а до того де тільки не працював, навіть на Калинівському ринку торгував. Про професію пічника-сажотруса знав достеменно від батька Василя, котрий ось уже 15 років чистить димарі.
– Він і запропонував мені йти сюди, – розповідає Павло. – Я закінчив навчально-виробничий комбінат, де здобув цю професію, і почав працювати. Щоправда, моя робота дещо відрізняється від того, що робить батько. Я займаюся встановленням у димоходах захисних рукавів за новітньою німецькою технологією. Тут потрібно багато чого знати і постійно вчитися.
Знайти заміну сажотрусам зараз проблематично
Сучасні пічники-сажотруси не ходять у чорних фраках і циліндрах, як це було за Австрії. Зовні вони нічим не вирізняються з-поміж інших перехожих, хіба що носять із собою великі чорні валізки-дипломати із усім необхідним інвентарем. І що дивно, він майже такий, як і сотню років тому, – молоток, зубило, гиря із мотузком. Щоправда, є ще страховий пояс – як у скелелазів чи парашутистів.
– Піднімаючись нагору, ніколи не знаєш, що на тебе чекає, – розповідає Юрій Кузик. – На старих будинках димарі часто перебувають в аварійному стані, до того ж може провалитися покрівля, тому потрібно бути дуже обережним. Та головне – не боятися висоти, бо інакше не зможеш працювати.
Юрій Воробець і Павло Безіль висоти не бояться. Перший служив у десанті, стрибав з парашутом, а другий ще дитиною облазив усі гори на Путильщині, де живе бабуся.
– Робота пічників-сажотрусів – дуже небезпечна, бо постійно потрібно перебувати на висоті, що витримає не кожен, – запевняє Василь Тимофєєв. – Із наших практикантів залишаються одиниці. Багато хто так і заявляє: "Не можу працювати так високо – голова паморочиться". Тому професія ця дуже рідкісна. Коли організовували наше товариство, збирали пічників-сажотрусів із усього міста – колишніх ЖРЕПів, житлових організацій. Декому із них незабаром виповнюється п’ятдесят, коли вже небезпечно підійматися на висоту. Знайти їм заміну дуже проблематично.
Саме пічники-сажотруси роблять попередній висновок про підключення газових приладів до житлових будинків, за що несуть кримінальну відповідальність, бо від їхнього підпису залежить життя людей. Тому недбалість і непрофесіоналізм у цьому разі можуть коштувати дуже дорого. Це ще одна причина, чому молоді хлопці відмовляються працювати на фірмі.
"Хотів би привести сюди свого сина"
– Щоразу з дахів будинків відкривається інший краєвид, – розповідає Павло Безіль. – Особливо гарне все місто з даху п’ятиповерхівки у центральній частині: внизу люди, дерева, машини виглядають такими маленькими, а ти ніби літаєш над ними. А ще коли на сонці виблискують куполи церков – взагалі класно.
Хлопець зізнається, що ніколи не соромився казати дівчатам, ким він працює. "І вони сприймали це досить спокійно, – каже Павло. – Мої батьки прожили разом 22 роки, а мама жодного разу не дорікнула татові його роботою, хоча він часто приходив брудним. Навпаки, вчила нас шанувати його працю, якою він заробляв нам на прожиття. Хочу, аби моя майбутня дружина теж так само сприймала мою роботу". А Юрій Кузик, у якого підростають двоє синів, каже, що хотів би привести когось із них сюди на роботу, щоби продовжив його справу та дідуся.
