На вулиці Руській, 14, у Чернівцях є невеличка унікальна майстерня, де можна поточити ніж та манікюрні ножиці, запаяти старі каструлю і чайник, виготовити ключі, вигравіювати табличку на надгробний пам’ятник. Атмосфера всередині – наче образок старої пожовклої листівки давніх ремісничих Чернівців. За свою роботу майстер бере копійки, а то й зовсім відмовляється від плати.
– До мене приходять люди небагаті, здебільшого похилого віку, – каже Віктор Гориславець. – Я їм знижку роблю, а буває, що зовсім нічого не беру. То вони мені так дякують – ледь руки не цілують. Багато за свою роботу не вимагаю. Ніж поточити – 75 копійок, ножиці – гривня. Інколи жінки приносять манікюрні ножички та щипці, бо не всі мають змогу робити манікюр у перукарні. За виготовлення нових ключів беру п’ять гривень, бо дорогі заготовки. Стільки ж – за гравіювання таблички на надгробний пам’ятник. Часто каструлі старі приносять паяти. Зараз нова коштує 40-50 гривень, не кожен пенсіонер може придбати її. А я запаяю за дві гривні – і вона ще довго прослужить. Дехто просить відполірувати стару вазу, яка чимось дорога для нього, запаяти турку для кави чи старий чайник.
Бізнесом Віктор Олександрович зайнявся у 64 роки.
– Тоді я працював водієм у медичній соціальній експертизі, що розташована на вулиці Руській, і свою машину ставив саме навпроти майстерні, – розповідає майстер. – Звернув увагу, що вона переважно не працює. Виявилося, що її зачинили через борги господарів. Тоді я пішов до міської ради, написав заяву, і мені дали в оренду цю майстерню. Два роки відпрацьовував за патент та податки. А 2002 року викупив її. Так став приватним підприємцем.
– А не побоялися в такому віці? – цікавлюся.
– А чого мені було боятися? – дивується Віктор Олександрович. – Я хлопець сільський – усе вмію робити. У десять років і корову пас, і свиню годував, і колоски у полі збирав, і за сестрою меншою доглядав. Ще з дитинства любив гратися зі всякими залізяками. А в шістнадцять став учнем токаря. І хоча все життя пропрацював водієм – навіть в Караганді довелося побувати, ночами ремонтував машини, мудрував над різними винаходами. Мене називали жартома "металевим костоправом". Я і ремонт у квартирі зроблю, і кран відремонтую, і будь-яку трубу прокладу. Коли отримав майстерню, сам доводив її до ладу. Придбав гравіювальний верстат, алмази точильні, різні інструменти. Витратив усі гроші, що збирали з дружиною роками по копійці. І податок, і за світло сплачую вчасно. Не хочу, аби до мене хтось мав претензії.
Робота у майстерні – не з легких. Дрібна металева пилюка під час точіння потрапляє майстрові в очі – навіть окуляри не допомагають. Нещодавно довелося звернутися до лікаря.
– Він подивився, що в мене такі червоні очі, й одразу ж визначив, що я працюю з металом, – розповідає майстер. – Краплі виписав. Паяти теж шкідливо, бо під час роботи виділяється кислота, і нею доводиться дихати. Трапляється, стомлююся, бо майже весь день на ногах.
Та, незважаючи на ці неприємності, Віктор Гориславець свою роботу дуже любить і з великою відповідальністю ставиться до неї.
– Якщо ти добре робиш, то люди це цінують, – каже. – Дякують мені, часто хвалять: "Добре, діду, поточили ніж, я ще прийду". На вулиці впізнають, за руку вітаються. До мене приїжджають з усіх навколишніх сіл, навіть зі Снятина Івано-Франківської області. Так що я задоволений і своєю роботою, і життям, хоча великих заробітків тут не маю. Нехай люди приходять, якщо їм треба щось зробити.
