Кожен, хто хоч трохи орієнтується у реаліях буковинської політики, безумовно знає потужну постать Петра Гасюка, який був і директором школи, і високим (в усіх сенсах) чиновником облдержадміністрації, і народним депутатом, а зараз є представником Юлії Тимошенко у нашому краї. Але тільки друзі чули його потужний баритон не на мітингу, а коли він виконує вокальні партії. Нещодавно Петро Петрович записав диск, і "МБ" не міг залишити це поза увагою. Про музику, мрії та нутрощі великої політики – ексклюзив від пана Гасюка.
"Я не маю на меті тиражувати диск"
– Вас усі знають як політика. Як виник цей неполітичний проект?
– Якось у Києві зустрівся з Василем Ілащуком. Я схвально відгукувався про його дуже гарні фільми про українців за кордоном.
Розмовляли ми довго, а потім він каже: "Може б, ми пішли і записали тебе в студії? Багато людей кажуть, що ти гарно співаєш". Я погодився, хоча був досить пізній час. Ми пішли на студію його доброго товариша і записали пісню "Чорнії брови, карії очі" – у супроводі симфонічного оркестру. Його товариш ще дивувався, що непрофесійний співак, а пісню записали з першого разу. Так і з’явився цей диск. Згодом записали ще акапельно пісні "Гей пасіться, вівці" і "Стоїть гора високая".
– Що буде з диском? Де його почути?
– Я маю 30 примірників цього диска, мої колеги його мають, один диск дав доньці. Але не маю на меті тиражувати диск – я не професійний співак. Хоча приємно, що це вже історія і декілька сотень людей цей запис матимуть.
– А ви взагалі музики навчалися?
– Я закінчив музичну школу у Путилі, вчився грати на баяні.
– То ви ще на баяні можете…
– Можу! Щоправда, грав давно, років 15 тому.
– У Путилі вам, певно, казали, що у вас – майбутнє музиканта, а ви – у політику…
– Мені про це казали, коли після університету мав направлення до училища культури. Там викладав історію, інколи співав – і мені казали, що можна було йти вчитися до консерваторії. Але яка консерваторія, якщо потрібно було працювати.
– Ви якось незвичайно ніжно говорите про музику…
– Вам може бути дивно, але після Господа Бога друге, що у мене є, – це музика. Я на ній розуміюся. Вже роками, перед тим, як йти до церкви у неділю, слухаю класику.
Люблю народну музику. Дуже подобається Гнатюк. Слухаю його рідко, бо такий спів рве серце, просто так його слухати не можна.
Сідаю на декілька годин, і перед очима проходить історія українського народу. Бо українська народна пісня – то душа народу, його основа, те, що тримало його століттями і довго буде тримати.
Люблю буковинську музику – троїсті музики, бо тут живе
стільки національностей, що музика по суті є міжнаціональною. Можна однаково чути троїсті музики у Вижниці, у Герцах, у Боянах. Ця музика подібна до долі нашого прикордонного народу: коли весела – дуже весела, а коли сумна – дуже сумна. До речі, мій улюблений інструмент – най.
– Окрім музики, що ви ще любите?
– Безумовно, люблю читати. На жаль, останні 15 років мало читаю художньої літератури. Стараюся читати нове в українській літературі.
Дуже люблю Андруховича, з ним ми особисто знайомі вже понад 15 років. Цей чоловік зараз іде попереду наших письменників. Мені подобається, як пишуть мої земляки – Марія Матіос, Василь Кожелянко.
– Ви народилися у Хабаровському краї у селищі з чудернацькою назвою Дормидонтівка, де ваші батьки були у засланні. Ви тому рідко посміхаєтеся?
– Важко сказати. Може, я занадто серйозний, може, це через ті моменти, що постійно переслідують людину, яка народилася ні за що у засланні. Гадаю, немає у Західній Україні жодної людини з подібною долею, яка би все своє життя про це не думала. Це дуже важко – із самого дитинства, відтоді, як почав себе усвідомлювати, думати: чому і за що ти мав невідомо де народитися і мусиш там жити. Чому щоранку мама показує рукою вдалечінь і каже, що "ми поїдемо додому на Захід". Потім у школі тебе зустрічають, як невідомо кого, і саме в такому ставленні й оточенні тривалий час відбувається становлення особистості. Це вимагає багато зусиль, і по суті – це питання, над яким думаєш постійно. Це неможливо відкинути до смерті.
"Таких, як я, безсрібників
з провінції,
у парламенті мало"
– Спілкуючись з депутатом, хай вже і колишнім, важко утриматися від запитання, як живеться народним депутатам?
– Депутати у Верховній Раді живуть відособленим життям, дуже далеким від того, як живе український народ. Якщо коротко: вони живуть дуже добре. Недоторканність, право зайти на будь-який об’єкт, статус, коли ти нічого і нікого не боїшся… Віруючі люди ще бояться Бога, але, на мою думку, там переважна більшість – невіруюча, вони абсолютно нічого не бояться і лише користуються можливістю лобіювання власних інтересів.
– А відповідальність перед народом?
– Відповідальність на депутатах є – робота у комітетах, якщо сумлінно працювати. Але сумлінних дуже мало: лише частина працює активно, решта б’є байдики, читає газети, курить і за сигналом тисне на кнопки, підтримуючи лінію своїх фракцій. Таких, як я, безсрібників з провінції, мало. Переважно, там представлені багаті і дуже багаті. Вони приходять у Верховну Раду, щоби примножувати свої капітали – так і виникає відрив депутата від народу. Депутатові просто ніколи займатися проблемами народу, людські проблеми стають чужими.
"Я завжди намагався жити повним життям"
– У всіх у них серйозні костюми, іномарки, охорона… А у вас?
– Охоронців немає, їжджу потягом – так спокійніше. Автомобіль є, "Мерседес" 1994 року. Але катаюся лише тут – там таких "раритетів" ні в кого немає… Костюм трембітівський. Є один костюм на вихід від Вороніна (я ж працював головою підкомітету у парламентському комітеті з євроінтеграції, треба мати презентабельний вигляд), але він не набагато дорожчий.
– Тож у Стелли Омелянівни костюми кращі?
– Ну, як вам сказати… Вони дешевші.
– Можете собі дозволити випити чарчину?
– "Випити чарчину" навіть входить у процедуру офіційних зустрічей з іноземними делегаціями, які відбуваються у нашому комітеті. Це частина протоколу. Але я такий чоловік (це відомо всім, хто мене знає) – завжди намагався жити повним життям. Чудово знаю свої плюси і мінуси, і коли є добрі мої друзі – я безмежно радий, і в їхній компанії можу розслабитися за тією чарчиною. Головне, щоб усе було в межах норми. Ну що значить, "депутат" – і "не"… Головне, щоби він виконував свою функцію, робив щось корисне для людей.
– Можете чимось похвалитися?
– Я провів прийоми громадян у 70% районів. Коли їду на такі заходи, закликаю із собою голову районної парторганізації і місцевих депутатів, щоб елементарно допомагали людям, особливо літнім. Паде дах, паде ринва, треба робити паркан коло хати… Декілька років тому "вибили" гроші на пересадку нирки дівчинці. Минулого місяця дали 50 тисяч на лікування онкохворих дітей, допомагали з коштами на операцію з видалення пухлини у дитини… До нас вже заходять, як до Червоного Хреста. З’ясовуємо ситуацію, знаходимо кошти. Даємо, що можемо. Ми партійна структура, а не благодійна організація, але намагаємося прийняти кожну людину.
"Хочу мати невелику хатину у Виженці
і там двох котів"
– Не можу не скористатися вашою відвертістю і не поставити кілька особистих запитань. Прокоментуйте чутки, що ви легко закохуєте у себе жінок…
– Це чутки.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– Неодружений. Є донька Ольга, яка закінчила університет у Торонто, захистила кандидатську. Вона фінансист-аналітик, працює у фірмі, керує людьми – має 40 підлеглих. Домоглася дуже багато, і все власними силами. Громадянка Канади, там вийшла заміж, чоловік – ірландець, онукові Алексу три роки. Місяць тому вони були у гостях.
– Отже, і про вас можна сказати: "О, а сам відправив дітей за кордон…" Не відповідайте, якщо не хочете.
– Чому ж? Моє депутатство тут ні до чого. Донька виїхала за кордон 16 років тому і стала там на ноги абсолютно сама, доклавши дуже багато зусиль і знань. Я належу до тих батьків, які не забороняють своїй дитині обирати шлях у житті. Навіть Євангеліє каже, що дитині з певного віку батьки не повинні вказувати, що їй робити, бо це вже людина, яка живе власним життям і будує його так, як сама забажає. Донька подібна на мене. Дуже сумую за нею вже довгі роки.
– Як же ви сам розв’язуєте побутові проблеми?
– У мене тут є мама. Щонеділі після служби в церкві йду до неї на обід – якщо я в Чернівцях. Сніданки готую собі сам – вже тридцять років їм два смажені яйця і півсклянки сметани, шматочок хліба і чай. Картоплю, салат можу зготувати. Борщ не вмію варити, але мама дуже смачно готує… А пере "Сніжинка".
– Про що ви мрієте?
– Хочеться у Виженці мати невелику хатину біля Черемошу. І там двох котів (бо коти є філософи!) і двох малих песиків з розумними очима. І щоб я міг у вільні моменти милуватися тим унікальним Карпатським краєм і Черемошем. І обмислювати, нащо ми тут живемо…
– І нащо?
– Ніхто не знає. І не дізнається.... Крім комуністів, які знають про "свєтлоє будущєє". Вони його вже набудували і продовжують каламутити воду.
– Але ми переможемо?
– Ми вже перемогли.
