Більшість людей, які пережили клінічну смерть, не пам’ятають, що з ними було. Тобто під час перебування в комі їхня свідомість "не працювала". І лише одиниці можуть згадати, що бачили цікаві сни чи навіть зверху спостерігали за тим, що роблять лікарі з їхнім тілом, аби врятувати від смерті. Подібне пережила і 38-річна чернівчанка Людмила Гайдичук.
Ця гарна і привітна жінка, філолог за фахом, в усіх деталях пам’ятає все, як вона потрапила до потойбічного світу.
"У мене на чолі був хрест і півмісяць"
Як каже пані Людмила, людське життя є непередбачуваним, доля іноді посилає нам такі випробовування, які потім докорінно впливають на наші дії.
– Якось вранці я відчула сильний біль у животі і в попереку, – згадує вона. – Півдня вживала різні таблетки, однак біль не вщухав. Прилягла, а коли розплющила повіки, мені здалося, нібито я на стелі, а годинник показує 18.00. Прийшла старша дочка Марина, попросила її, щоби викликала "швидку". Пам’ятаю, що в двох лікарнях нам відмовили у прийомі, зрештою опинилася в лікарні швидкої медичної допомоги на вулиці Фастівській. Через хвилин двадцять вже лежала під системами. Згідно з діагнозом, у мене був інфікований жовчний міхур. А вночі я почала задихатися – думала, що це астма, якої в мене ніколи не було. Хірург Андрій Щербань наказав перевести мене до реанімаційного відділення, де через п’ять днів я отямилася. Серце лікарі привели до норми і забрали на операцію, щоби видалити міхур, але з’явився панкреонекроз підшлункової залози. Одне слово, операцію почали робити о 10.00, а закінчили о 22.00. Лікарі сказали моїм рідним, що я повинна опритомніти. Але це сталося через майже два тижні.
– І де ви "були" стільки часу?
– Я перебувала ніби у напівсвідомості: здавалося, що є лише голова, тіла не відчувала. А ще боялася розплющити очі. Пробувала ворушити пальцями рук і ногами. Коли розплющила очі, побачила неонове світло і тітку Галю з мамою. Тітка запитала, чи впізнаю їх. Звісно, я впізнала. Вони від радості почали плакати. А я почала згадувати, де побувала під час коми.
Здавалося, нібито я в горах Тибету, лежу на східному круглому ліжку, на якому бордового кольору покривало. Я в рожевому сарі, довкола китайські альтанки. У чоловіків східного типу борідки, на головах тюрбани. Я про щось з ними розмовляю їхньою мовою. На чолі у мене хрест і півмісяць, а на грудях золоте коло з візерунками. Біля рук лежать якісь гарні вироби – буковки, зірочки, які я пересипаю. Ввечері на площі переді мною багато красивих квітів, які на ніч закриваються, а вранці знову розкриваються. Навкруги тільки світлі кольори, крім голубого. Рай та й годі! А ще в комі мені чувся голос доньки Марини: "Моя мама буде жити!" і "Мамо, ти хочеш водички?" Пізніше деякі люди казали, що це донька врятувала мене.
Замість агресії з’явилася терплячість
За словами пані Людмили, після "повернення на Землю", реабілітація відбувалася вельми болісно.
– Скільки днів була в комі, стільки ж днів не могла потім спати, можливо, десь по двадцять хвилин спала, – каже вона. – Думала, навіщо я "Сюди" повернулася, "Там" було краще. А ще була агресія до всіх. Весь час мене переслідував якийсь незрозумілий запах, нібито чогось зеленого. Забагала то чаю, то лимонів. Моя знайома, психолог за професією, порадила мені малювати й складати візерунки, зокрема, з клаптиків порізаних чоловічих краваток. А ще було багато запитань до Бога: яка моя мета в житті? Хотілося якоїсь похвальби. Апатія й відчуття непотрібності призвели до того, що я часто почала ходити до церкви. А якось подалася на вечірню службу в один з монастирів. Людей на благословіння до отця Веніаміна було багато, але він чомусь відразу вибрав мене. Сказав, щоби прийшла десять разів на службу Божу і стане легше. Так і сталося, я одужала і фізично, і духовно. Був такий стан, що хотілося працювати, але не за гроші, співати, але щоби ніхто не чув, танцювати, але щоби не засуджували… Тобто хотілося жити, ніби на землі – рай. Хоча після того, як я "світлою трубою" повернулася на Землю, хотілося померти і дуже було образливо, що мене "Звідти" виштовхали, а не залишили "Там".
Микола Щербань, хірург, коли побачив, що я очуняла, сказав: "Лежіть, Людо, і живіть!" До речі, переді мною в аналогічному стані перебувала 28-річна пацієнтка, яка, на жаль, не вижила. Мама, яка працювала в Італії, везла доньці якісь ліки, але запізнилася всього на три години.
Такі випадки у лікарській практиці – унікальні
– Тобто після коми ви змінилися?
– Так, агресія зникла, я стала терплячішою, вмію прощати. Читаю Біблію, почала займатися благодійністю. Придбала ікони і зараз вдома маю невеликий іконостас. Вважаю, що люди, коли хворіють, не повинні впадати у відчай, адже все – від Бога. І ти повинен бути самим собою. А ще хочеться створити якийсь фонд підтримки лікарні на Фастівській. Можливо, там побутові умови і не найкращі, зате лікарі там – високої кваліфікації. А ще лікарі мені рідні за духом, бо, як ніхто інший, знають про біль. Згадую, як зраділи дві медсестри, коли я отямилася: вони плакали, бо не вірили, що виживу.
А ще люблю гуляти. Щоправда, нещодавно отримала важку душевну травму. Ми з рідними любимо прогулюватися парком "Жовтневим" і годувати горішками білочок. Пішли ми туди, стукаємо горішками, а їх нема. А потім знайшли 15 розтерзаних звірків. З’ясувалося, що це власники собак приманюють білочок, а потім натравлюють на довірливих тваринок своїх псів. Це нас надзвичайно обурило. Впевнена: той, хто здатен на мерзенні вчинки, рано чи пізно отримає від Бога по заслугах. Хоча добрих людей на світі більше, ніж злих.
Начмед лікарні швидкої медичної допомоги Микола Щербань:
– Два тижні Людмила Гайдичук перебувала в комі через панкреонекроз – омертвіння підшлункової залози. Як правило, у світовій практиці з десяти хворих, троє помирають. Таких прикладів у нас в лікарні було небагато. Скажімо, років 15 тому одна пацієнтка перебувала в комі півроку, а п’ять років тому рік лежав у комі чоловік. На щастя, вони вижили. Такі випадки в лікарській практиці є унікальними.
