Про таких діток, як у подружжя Лук’ян із села Їжівці, можна лише мріяти: рівно о 21.00 вони лягають спати (навіть 23-річний старший син!), ніколи не хворіють, грають на музичних інструментах, кожен день починають із молитви. Як розповіла їхня мама Олена, обожнюють березовий сік – за зиму випивають тонну цілющого продукту (350 трилітрових банок). Чому так багато? Бо їх багато: в Іллі та Олени Лук’ян – 16 дітей: дев’ять хлопців і сім дівчат. Найстаршій донечці Ребецці – 25, найменшому Іллі – чотири роки. Ребекка вже мама трьох чудових малюків: 3, 1,5 року і 2 місяці.
День починається
з молитви
Живе сім’я Лук’ян у великій і гарній хаті, яку голова сім’ї почав будувати одразу після одруження.
– Збудував її багато років тому, коли були дешевими будівельні матеріали. Та й гроші були тоді у всіх.
Одного не розумію: нас 16, тому будинок великий, а навіщо інші будують величезні будинки, якщо точно знають, що не матимуть багато дітей. Або будуються старші люди, які вже не народжуватимуть дітей. Думаю: "Навіщо йому такий будинок?" У мене скрізь сплять або граються діти. Немає вільної кімнати. А зараз треба багато грошей, щоби будуватися...
– Мій чоловік із багатодітної родини, – розповідає матір 16-ти дітей Олена. – У його тітки було 18 дітей. Я – із сім’ї, де було двоє дітей.
Ми щасливі, що маємо багато дітей. Старшу доньку Ребекку я народила у 19 років – 1982-го. Чоловік сказав, що вона буде мені помічницею. Так і сталося: донька дуже відповідальна і щира – коли їй було дев’ять років, ми вже могли на неї на деякий час залишити братиків і сестричок, коли йшли кудись.
У мене не було труднощів з ними. Вони не хворіли. Лише декілька років тому перенесли хворобу Боткіна, після якої п’ємо багато березового соку – на день йде п’ять-шість трилітрових банок. Чоловік зі старшими дітьми йде до лісу на тиждень і заготовляє сік.
Мій день розпочинається о 7.00. Усієї родиною ми молимося. Готую сніданок – зазвичай бутерброди, які люблять їсти вранці діти.
На обід варю наш улюблений борщ. Каструля, у якій я на початку подружнього життя варила борщ, зараз навіть для другої страви замала. Нині варю у 10-літровій. Але тепер легше – доньки допомагають. Вони у мене вже у дев’ять-десять років вміють приготувати обід.
"Але ж 16 дітей – це нелегко? Навіть швидко їхні імена перелічити важко чи тримати у голові усі дні народження", – допитуємося в Олени.
У відповідь жінка лише лагідно посміхається і напрочуд швидко називає: Ребекка, Анна, Єремія, Діана, Андрій, Дмитро, Павло, Віра, Семен, Надя, Люба, Даніел, Лідія, Самуіл, Ванюша й Іллюша.
– Не пам’ятаю рік народження – треба у паспорт подивитися, – каже вона. – Дату пам’ятаю завжди. До речі, двічі я народжувала дітей в один день. Якось про це не думала, а акушерка у пологовому будинку згадала: "Ти ж народжувала вже цього самого дня".
– А я пам’ятаю, – додає чоловік, – дати народження лише перших трьох і останніх двох. Я дуже щасливий, що маю 16 дітей…
Щоби прогодувати велику родину, треба багато працювати
– Вони у нас дуже слухняні, – розповідає мати. – Але діти є діти. Пригадую, коли у нас було 12 дітей, ми поїхали на море. Відпочивали на базі в Одесі, ворота якої виходили просто на пляж. Один із синів вийшов за ворота, щоби подивитися на море, адже ніколи раніше не бачив його. Вийти – вийшов, а зайшов вже в інші ворота – на сусідню базу. Ми одразу кинулися шукати. Хвилювалися дуже. Сина знайшла міліція о другій ночі – самих трусиках.
Діти звертаються
до батьків на "ви"
Вони дуже чемні: ми з чоловіком лягаємо спати о 22.00, а вони – о 21.00. Жодного разу не було, щоби хтось із них у цей час попросився ще пограти на вулиці. Навіть старші діти, яким вже за 20, вкладаються спати вчасно.
У родині Лук’ян діти звертаються до батьків на "ви".
– Дитина повинна знати, – пояснює батько, – що є різниця між старшими і меншими.
Нещодавно Олені Лук’ян присвоїли звання "Мати-героїня", вручили медаль. Вітали у Чернівцях – у палаці "Юність Буковини".
– Ми спізнилися, бо затрималися у Сторожинці, – розповідає. – А коли я вийшла на сцену, мені влаштували справжню овацію. Вітали, обіцяли…
"А що обіцяли?" – питаємо. Вони лише посміхаються. За всю бесіду жодного разу не сказали, що їм повинна допомагати держава, бо вони багатодітні.
– Чи легко прогодувати таку велику родину?
Ілля Лук’ян каже, що проблем немає.
– Потрібно працювати. Я – майстер з ремонту машин. Працюю, і діти мені допомагають. Ми з дружиною дуже щасливі, що маємо таку велику сім’ю.
Наша мрія – побачити їх усіх порядними людьми. Щоби вони були на своїх місцях у житті.
