Невеликий старий будиночок, затиснутий з усіх боків багатоповерхівками на вулиці Руській, виглядає музейним експонатом. Біля воріт цвіте бузок, у городі червоніють тюльпани, подвір’ям бігають двоє песиків, бродять кури, біля порога на постеленій шматині примостився кіт. Господиня запрошує до хатини. Невеликі сінці, кухонька і, власне, світлиця – велика піч із лежанкою, глиняна долівка, встелена вилинялими домотканими доріжками, давнє ліжко із залізними бильцями та вишитими подушечками, шафа, подарована сусідкою, вазони. Усе чисто й акуратно. Ні газу, ні світла, ні води.
– Я народилася в цій хаті, – розповідає 72-літня чернівчанка Аурелія Арич. – А побудував її дідо ще 200 років тому. У мене є й документи з австрійською печаткою. Мій тато був українець, а мама – румунка. Почалася війна, і тата забрали в армію воювати. Там він нікого не вбивав, бо працював у їдальні. Повернувся додому живий-здоровий. Але не побув у хаті й години – забрали його. Хтось, напевно, бачив, як він йшов, і доніс. Ми, діти, хапали його за ноги, плакали. Вислали тата до Сибіру. Повернувся слабий, руки і ноги відморожені. Саме був голод 1947 року, і мама лежала в лікарні. Він пішов до неї, а коли повертався пізно, на нього напали – одяг зняли, а самого вбили. Де тата поховали, не знаю. Казали, що на Руському цвинтарі в загальній могилі. Тоді людей багато вмирало.
Залишилися ми самі. Мені тоді було дев’ять років, середущому братові – шість, а найменшому – три. Давали нам пайку – 900 грамів хлібчика. Я йшла боса пішки на площу в місто та й стояла в черзі. Не раз голодні люди хапали той хлібчик з моїх рук, і ми не мали що їсти. На Фастівській у пекарні працювала одна добра жінка. Коли вчула, що тато наш помер, а мама в лікарні, почала давати нам щодня по буханці хлібчика. Я варила кропиву, кришила туди трохи хлібчика і несла мамі. А потім брати захворіли, менший дуже опух, вже не міг нічого їсти. То я пішла здавати їх обох у лікарню. Помила, одягнула в чисті сорочечки. Меншого несла на руках. А лікарка не хотіла його приймати, казала, що він жити не буде. Та я їх залишила і втекла. Слава Богу, обидва брати вижили.
Чотирнадцятилітньою Аурелія Дмитрівна пішла працювати на другу трикотажну фабрику. Трудовий стаж – 35 років. Закінчила три класи, а доучувалася вже у вечірній школі. Вміє читати, рахувати, писати. Заміж виходила, але часто хворіла, дітей не було, тому й розлучилися з чоловіком. Повернулася до мами в будинок, збудований дідом. Так і жили удвох. А коли 1985 року мами не стало, залишилася сама.
"Назбирала дощівки
і помилася"
– Електрику не проводили, бо боялися – хата стара, протікає, – пояснює жінка. – Свічу гасовою лампою. Але відколи навпроти відкрився меблевий магазин, то в хаті всю ніч видно, наче вдень. Газу не підключила, бо не було за що. Топлю дровами. Але взимку холодно – вода у відрах замерзає. Не було грошей на підлогу, то застеляю землю доріжками, щоби було тепліше. Воду беру з криниці у сусідів. А днями Бог дав дощику, натекло в діжку. Я нагріла – помилася і попрала.
Аурелія Дмитрівна отримує 427 гривень пенсії. На їжу витрачає мало, купує хліб, молоко, борошно, інколи масло. Ще треба курей годувати, собак і кішку. Довго збирала гроші на пам’ятник мамі, але таки поставила, щоби було, як у людей. Два роки складала на металеву сітку навколо городу, та через тиждень її вкрали.
Тим, що в неї немає телевізора і холодильника, жінка не переймається. Після смерті мами, аби не було сумно, провела радіо. Тепер довгими зимовими вечорами залазить на піч і слухає церковні проповіді, новини, музику або читає Біблію. Влітку більше буває на городі – садить, сапає. По суботах ходить до Церкви адвентистів сьомого дня. Голосувати не ходила жодного разу. "А хто мені що поміг? – каже. – Я так тяжко все життя робила, голодувала, не вдяглася і не взулася у що хотіла. І тепер нічого не маю".
"Я звикла
ходити землею"
Понад двадцять років тому, коли почали забудовувати багатоповерхівками мікрорайон "Руський", хатину Аурелії Арич мали знести. Взамін жінці запропонували кімнатку в гуртожитку із загальною кухнею, але вона не погодилася туди переїжджати: звикла, каже, по землі ходити. До неї завітала комісія з Першотравневого райвиконкому, очолювана його тодішнім головою Миколою Федоруком. Він розпорядився спорудити Аурелії невеликий будинок на Гарячому Урбані й пообіцяв виділити земельну ділянку. Але й досі будівельники нічого не зробили.
За те, що жінка не хоче піти зі свого обійстя, її навіть тяжко побили. Місяць довелося лежати в лікарні. Свої шість соток городу і хатину так і не приватизувала.
– У департаменті начальник показав мені такий великий папір, де все розмальовано, і сказав, що на цьому місці будуть щось будувати, тому мою хату не можна приватизувати, – скаржиться Аурелія Дмитрівна. – Скільки мені залишилося жити, щоби кудись переходити? А вони хочуть до Європи, та з моєю хатою туди не приймуть.
