Хату Михайла Ватрича та його дружини Єлизавети у Кам’яній Сторожинецького району знають усі: у них живе декілька десятків собак і котів. "Лише обережненько у двір заходьте, щоправда, вони ніколи нікого не кусали…", – доброзичливо попередила їхня сусідка.
"Та які то коти?
То ж кролі, хіба не бачите?"
Попередження виявилося зайвим – зграя кудлатих собак малозрозумілих порід, яка весело оточила кореспондента "МБ", життєрадісно стрибала навколо.
– Мушу любити всіх собак і котів, які живуть у нас, – через свого старого, – щиросердно зізналася дружина господаря Єлизавета, лагідно погладжуючи своїх тузиків і бобиків. – Він собі дав слово 60 років тому, що не покине голодним жодного собаки чи кота. Так і робить.
– Я служив у румунській армії і потрапив під час Другої світової війни в Росії у полон. Умови там були жахливими. Їсти нам не давали взагалі. Страшно було. Я собі тоді пом’янув: якщо Бог мене врятує, ніколи не покину ні пса, ні кота голодного, бо голод – це найстрашніше, що є у світі.
Тоді мені було 25 років, зараз – 87, але слова свого я дотримую.
Відтоді, який би пес чи кішка не прибилися до хати – завжди нагодую.
Донедавна у мене було 16 котів і дев’ять собак, але коти почали слабувати, і тепер у мене котиків менше.
– Якось сусідка запитала мого чоловіка, – сміється Єлизавета, – скільки котів ми тримаємо. Він віджартувався: "Та які то коти? То ж кролі, хіба не бачите?" Згодом сусідка приходила мене перепитати: "Матушо, то це у вас кролі чи коти?"
Деякі сусіди здивовано запитують: "Навіщо вам стільки псів?". Я відповідаю: "Даю вам половину. Як їх прогнати? Ви зможете? Вони ж загинуть з голоду без нас".
Шкоди нам не роблять, курей не їдять, дітей не кусають – хай живуть.
"Байстрюка нам підкинули вночі
під ворота"
Кожен із собак Михайла Миколайовича має свою історію.
– Тузик, наприклад, – розповідає він, погладжуючи миловидне кудлате створіння, яке випромінює щастя чорними оченятами, – залишився сиротинкою. Померли мої сусіди, їхній собака посумував декілька днів, а потім прийшов до мене. Прийняли, куди ж подінеш його?
А Байстрюка нам підкинули однієї ночі під ворота. Є у мене ще Бобик, Бублик, Альона, Маринка...
– Підкидають і котів, – додає Єлизавета – Кидають їх через паркан. Ми жодного не віднесли – чоловік не дозволяє. Купуємо їм хліб, консерви. Бараболю обов’язково перемащую салом – інакше вони не їдять. Їдять все – і кефір з хлібом, і мамалигу...
– А коти у нас обожнюють консерви "Кілька в томаті", – каже Михайло Миколайович. – У мене вже зібрався повний мішок бляшанок від їхніх харчів.
Коти сплять на печі. Чудово почуваються. А є такі люди, що кота біля хати не триматимуть ні за що. Бояться, напевно, що кіт їх об’їсть. Знаю і таких, що за сильного морозу виносять котові поїсти на вулицю, а погрітися котику ніде.
Нелегке життя прожили Михайло та Єлизавета. Єлизавета 45 років пропрацювала санітаркою у психіатричній лікарні, Микола після війни потрапив на заслання до Іркутської області за те, що був у полоні. Живуть самі, дітей немає.
– Але тримаємося, – кажуть вони. – Маємо корівку, курей. Аби не лежати.
– Гадаю, що завдяки тому, що я виконав свою обіцянку годувати усіх псів і котів, мене Бог і тримає, – вважає Михайло Миколайович. – І я маю що їсти й ці пси мають. Адже Бог дав на світ як мене, так і кота чи собаку. Доки живий – даю їм їсти, а пропаду я – все пропаде.